Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

я в Івана подробиці всі розпитав. О, він добре усе пам’ятає, а я все розпитую, розпитую.

      – І ви йому досі й шиї не скрутили: треба вам від Івана перебратися, а ні, то хай Марійка знову на вулицю йде, як не хочете жити з нею: нащо мучити даром.

      – Не можу я.

      – А не можете, – розсердилася, – тоді забирайтеся… Я скажу, що ви виїхали.

      – І виїхати не можу…

      Подивилася суворо:

      – Ех, що з вами балакати.

      А Марійці в той вечір сказала:

      – Слухай, думала довго я. Краще вирвати разом. Данила не вернеш. Та й вертати не варто.

      – А! Я так і знала. Хорошим прикинувся. Знала. Тепер знову на вулицю…

      – Можна якось інакше буде влаштуватися.

      – Ну, вас, – вилаялася Марійка, – всі однакові.

      – А Галя?

      – Ет, вони ще діти. Яка там любов, коли забути старого не можуть.

      Хустку схопила, хрьопнула дверима й вибігла.

      – Що там сталося? – спитала Галя.

      – Нічого, – сказала Катерина й вийшла на вулицю. «І як вона не побачила, що не час так ще балакати з Марійкою». Повернулася аж о десятій.

      А на другий день Данило з Катериною радився, як би йому з Марійкою разом приміщення десь знайти.

      – Тепер, може, що й вийде, але ж стукніть ще раз Івана… Ви почали виправлятися.

      А сама марніла. Видно, вивіявся дух степовий. Казала Михайлові, блідо осміхаючись:

      – От останнє листя впаде й умру.

      – Що з тобою?

      – Так. Холодно мені…

      – Холодно?

      – Уяви собі, революція по всьому світі пройшла, і залишився десь шматок, де все по старому… Ну, звичайно, ми б збройного силою зробили там все… А тепер у побуті нашому революція захопила маленький клаптик, а останнє липко й вогко обгортає цей невеличкий, маленький шматок, – не можна ж всього разом зробити.

      – Ну що ж, можна й повільно: камінчик до камінчика. Навіщо ж даремно втрачати сили на тривогу й на сум.

      – Який-бо ти. Хіба ти завжди робиш так, щоб не витрачати даремно сил?

      – Намагаюся.

      – А коли б потопала людина… Що б ти зробив?

      – Не кричав би, і коли б плавати не міг, то побіг би й приніс пояса.

      – Ну, а якби сам потопав… Спокійно чекав би, поки принесуть того пояса.

      – Ну, я цього вже не знаю.

      – А я себе так почуваю, ніби потопаю, і знаєш, – враз суворо й гостро, – що ти винен. Ти. Ти не любиш мене.

      – Чудна ти. Здається, що якби земля в сто разів швидше крутилася, то й того тобі мало було. Ти то весь світ перевернула б, а то раптом така маленька й хвора здаєшся… Що з тобою? Скажи, що з тобою?

      Відповіла Катерина:

      – От, останній сніг стане й умру.

      – Кинь дурниці.

      – У тебе одна відповідь: кинь дурниці. Не хвора я й не дурниці це, а просто нервова я, бо вагітна…

      – Жартуєш ти.

      – Ні, справді. Чому так здивувався? – Нахилилася: – Ти радий?

      Всміхнувся ніяково. Радий…

      Глянула, а він враз засміявся, заклопотано в вічі дивився, обгорнув.

      «Як свою», – майнула думка.

      – Ну, радіти нічого. Дитини не буде.

      – ?

      – Не