Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

спокійно на вогні міста, де було так багато гарного. Дивиться на Марійку і чує, як вона плаче.

      Поїзд летить. То вище, то нижче дріт. Перша станція, друга, третя. Встала Марійка й пішла вмитися: фарбу зітерла; подумала: «Чи надовго ж».

      – Ляж краще, тобі так незручно.

      Слухняно, ніби боязко ноги простягнула.

      Вкрив пальтом. Сів коло неї, а вона притулилася мовчки. Проходив кондуктор, подумав: «Закохані». Тихо розмову вели…

      Коли Петро повернувся додому, Галина лежала, головою в подушку ховаючись. Він стомлено скинув пальто, стомлено сів коло неї.

      – Чого ти, Галю?

      – Тоскно. Приходив Михайло. Чекав на тебе…

      – Знаю. Зустрів дорогою.

      Сиділи мовчки. Надворі вітер шугав і гудів під стінками.

      – От тепер ми з тобою зовсім самі: й Михайло покинув нас, – сказала Галя.

      – Нічого, якось буде.

      Закричала дитина. Галя скочила, почала гойдати. Петро ходив з кутка в куток, щось думав. Раптом повернувся до Галі:

      – А ти знаєш, Галю, у нас якось справді не те…

      – Гармонія, – насмішкувато шепнула Галя з темного кутка.

      – Якось самотньо стало.

      Галя кинулася до нього й заридала на плечі. Він пригорнув її й тихо гладив… Гладив і не казав нічого…

      Коли ж на село прийшла вістка, то мати Катерини заплакала, а потім, згадавши, що час годувати свині, пішла виносити помиї, шморгаючи носом…

      Батько мовчки сидів і довго в той день не лягав спати, а комсомол зробив вечір спогадів: це ті, що з нею на фронті були…

      Дмитро з Ніною згадували часто. Згадували, казали:

      Ніна:

      – Гарна була дівчина, трохи з фантазіями, але…

      Дмитро:

      – Розумна дуже… Ми краще робимо, так, Ніно?

      Ніна замахувалася рукою… Іван і Андрій:

      – Таки та Катерина гуляща баба була… Хе-хе! Й вона согрішила, значить. А яка строга була на вигляд… і не підходь. А Михайло не дурень.

      Петро мовчки ходив на посаду, а Галина перечитувала зшитки, вночі вдивлялася в чорний морок і шукала відповіді.

      IV

      Дзвеніла знову весна. Знову голуби світилися в небі, а за заводським парканом хлопчики грали в цурки.

      Галину Петро розважав:

      – Ет, кинь журитися, ще будуть…

      – А Павлика не вернеш.

      – Спорудимо.

      Стали прощатися, як щось постукало.

      – Хто там? Це Михайло, – побігли вдвох.

      – Звідки? Чому не писав нічого?

      – Та пустіть же, шию одірвете… От які… – За ним стояла Марійка.

      – Марійко! Одружилися ви, чи що? – почав Петро.

      – Ні, – відповідала та.

      – От, чому стоїте, заходьте.

      – Ні-ні. Хай до мене ідуть. Тут зовсім недалеко, за рогом.

      – Хіба ви розійшлися? – здивувався Михайло.

      – Галинина фантазія, так краще, – каже.

      Галина схопила під руку Марійку, і вони швидко пішли вперед. За ними рушили хлопці.

      – А чому б нам у степ не піти.

      Погодилися всі. Михайло сказав, що швидко їх дожене.

      – Тут на хвилину, в одне місце.

      Коли всі сховалися