Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

незнайомі зупинялися, питали, далі йшли, хто куди – в своїх справах… Так байдуже. Ніби Катерина вмирає щодня.

      – Така молода…

      – Ну, чому вони жаліють її так, ніби вона боялася смерти. Була Катерина, а буде земля внизу, там… – і лише тепер відчув Михайло, що вона – це весна… Увесь світ, а світ увесь новий – це вона. Відчув і одразу зрозумів її біль, що не давав їй злитися з життям… Пізно. Коли б хоч на тиждень раніш, не вмерла б вона. Він їй сказав би щось.

      – І зовсім неправда це, – запевняв він когось. – Коси її стануть листям на дереві, а очи хмарами, що по небі линуть. – І стало так легко, був лише біль, що раніш не взнав він її…

      А здається, що був коло неї так близько…

      Коли грудки стукали об дошки й додому ішов з похорону, – був спокійний. Спати ліг рано й заснув міцно. Засипаючи, поставив як завжди будильника на шість.

      Ранком прокинувся якось увесь зразу і відчув, що не побачить її ніколи. І це маленьке «ніколи» здавалося тепер таким страшним і безнадійно незрозумілим.

      – Як так ніколи? Що за дурне слово?

      У голові виникала певність, що от він зараз піде туди в степ, де ходили вони, й неодмінно зустріне її там.

      Було сонячно й гарно надворі. Хотілося всміхнутися хмарам і сказати:

      – А, здоров, Катерино, – потім до землі припасти, поцілувати її. – От я знов з тобою!

      І така радість впала на нього, що в комуну прийшов, усміхаючись. Там Андрій подивився здивовано.

      – Де Данило? – аби щось сказати.

      – Не знаю… Ну, до побачення, мабуть, їду (саме в цю хвилину вирішив Михайло, що їде).

      Дома речі склав, пішов спочатку брати відпустку, а потім до Петра.

      Галя саме білизну полоскала. Мовчки сів, глянув на двері, що вели в кімнату Катеринину, і знову відчув себе самотнім: «ніколи».

      І знову стало страшно, схотілося завити, по підлозі з криком полізти: «І як Галя може білизну полоскати». Сидів мовчки, не рухаючись, щоб не сталося чого. А нудьга, як біль у зубі, охопила все тіло.

      – Поїзд в тридцять на дванадцяту…

      Галя головою хитнула, ніби знала вже все.

      Почала колисати колиску.

      – А-а-а!

      Позіхнула, уважно подивилася.

      – Скоро приїдеш?

      – Не знаю.

      Знову головою хитнула, ніби так і треба. Посиділи тихо. Дитина плакала. Підвівся:

      – Прощай! – Ще раз обдивився кімнату, глянув на двері Катерининої кімнати: – Можна туди?

      Пішов. Сів там, голову на руки поклав… Постукала Галя:

      – Час вже до поїзду.

      Підвівся, схопив за руку, всміхнувся якось криво, спитав:

      – Пам’ятаєш: ех, ти, Галю моя, комсомолочка! – Хотів ще додати щось, та рукою махнув. Галя повернулася мовчки й витягла щось з шухляди:

      – Це вона залишила.

      – Ні, не треба…

      Пішов. Надворі темно було… По дорозі зустрів Петра. Той, як завжди, кудись поспішав.

      – Виїздиш зовсім?

      – Не знаю.

      – Зустрів Данила, знову сьогодні пішла від нього Марійка…

      – Та-а-к.

      Йшли мовчки.