Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

і свинушник (Повість).

      Комсомолу з тривожною любов’ю.

      – Читай, читай!

      Михайло почав:

      «Я омочила перо своє в кров, любов’ю й зненавистю на папір дихнула я. Я люблю людину, коли стоїть вона просто, бентежлива й непокійно-буйна. Коли вона каже:

      – Що з того, що тут стіна? Я мушу пройти, я мушу вперед пройти.

      І проходить або вмирає…

      Я ненавиджу тебе, людино, за те, що ти ходиш крадькома… Зупиняєшся часто і вклоняєшся на всі боки.

      Я не люблю, коли ти прислухаєшся до бурчання шлунка й запевняєш, що то найкраща музика.

      Я гукаю на всіх, хто відчув відблиски проміння й бачить світло:

      – Розбийте ці стіни, болото засмоктує нас.

      Вже сонце сходить і золотить обрій!

      Тобі, жінко, й тобі, мужчино, співаю я нині. Всім, хто задихається в багні, не хрюкає задоволено там. Всім, хто вміє прагнути до смерті, співаю я: і тим, хто впав і бачить своє падіння, і тим, хто міцно стоїть на ногах, і навіть свиням кажу я:

      – Хай пітьма губить перші проліски, хай тумани покрили зелень, а земля все ж таки крутиться.

      – Товариші, земля крутиться. І всім вам, – і не-свиням, і свиням, невільний чи вільний рятунок буде. Допоможіть же тим, хто заслаб в дорозі.

      Ніч темна. Вітер буйний суворий, але вам кажу я. Кажу я вам:

      – Добре зробили ви, що кинули берег той спокійний і тихий.

      Хай з вас глузують. Хай руки ваші іржа роз’їла солона, а вітер очи сліпить. Хай! Ви – прагнете.

      Зустріньте ж сонце вартими сонця.

      Руйнуйте саж!»

      Михайло закрив зшиток. Було тихо.

      Весняна муха вдарилася об скло, зашуміла, а потім вилетіла.

      Михайло перегорнув кілька сторінок.

      «Іноді восени починає розцвітати акація, але морози вб’ють той цвіт і, може, лише людина, яка бачила його, відчує, що тут вчора завітала в гості весна».

      Михайло взяв зшитка, обережно сховав у кишеню, а руки дрижали.

      А дома взяв другий зшиток і почав перегортати сторінки. Там було:

      «Петро й Галина вже одружилися. Вони мені подобаються, боротися думають. Може, вони більш праві, ніж я.

      Ми краплини в морі світового руху,

      Ми загинемо – зорі не згаснуть, —

      Дай свою кріпку, товаришу, руку —

      Ми безсмертні в руках всесвітнього гасла.

      Ідемо ми всі ряд за рядом, —

      Хай поляжуть перші колони,

      А над нами безмежне небо,

      А над нами зорі червоні…

      Певно тому, що немає ритму єдиного між людьми, то іноді немає ладу всередині самої себе. Гарно, що хоч боротися можна.

      Поки є боротьба, значить є рух, поки є рух, значить нічого не страшно.

      Через те так і не хочу бути твоєю, Михайле, бо любов швидко тускне, заспокоюється, загниває.

      Я хочу любити так, щоб увесь світ став вогненний… Чи зможеш ти, щоб не було міркувань. Тепер всі в любові живуть мозком, а не любов’ю.

      Ніч надворі. Вітер гуде. Каганець ледве блимає. Здається, другу ніч не сплю. Голод страшний.

      Михайло все сердиться, все втручається в мої справи: то я дуже багато роблю, то в порваних черевиках