Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

на хвилинку.

      Недовго чекав, Марійка швидко вийшла.

      – Про що ви балакали?

      – Радила їй кинути Данила.

      – Ти?!

      – Я. Чого здивувався? Данило все старого не може забути. Він ще глибше її втопить. Коли б ти міг допомогти їй, а то Данило й так з неї повію робить. Всі ви однакові.

      – Ні, Катю.

      – Що, Катю? Там вона продавала тіло лише, а він душу в неї купити хоче.

      – Я не про те. Навіщо зробила ти це?

      – О, знову своєї.

      – Скажи.

      – Не хотіла дитини мати.

      – Ти не зрозуміла… Чому ти не пішла до гарного лікаря?

      – А, от про що ти турбуєшся… Як це схоже на тебе… Іди.

      – Не сердься.

      – Іди, кажу. Завтра прийдеш…

      Ніч минула. Прийшов ранок, і вранці прибіг Данило.

      – До Катерини пустіть.

      – Не можна, – сказала Галина. Відштовхнув, вскочив.

      – То ви казали Марійці, щоб пішла від мене?

      – Я.

      Лаявся, ногами тупав, загрожував, а Катерина лежала бліда й сказала Галині:

      – От устану, може, тоді все влаштую, а Данила треба провчити трохи. Хай помучиться, а Марійка поживе в моєї тітки. Покличте… й лікаря позвіть.

      Прийшов лікар. Подивився.

      – Погано. Надії зовсім мало… Зайду ввечері.

      Увечері сказав Катерині:

      – Швидко ми вам полагодимо.

      Головою мотнула:

      – Ні.

      Коли людина вмирає, то почуває себе самотньою, бо найкращий приятель скаже тоді, що поганий в неї шлях, і не піде за нею.

      А Катерина знала, що вмирає. Вечір темним оком дивився знадвору. Іноді ловила Михайлову руку й шепотіла.

      – Не хочу я, ой, не хочу…

      Нахилився Михайло, питав:

      – Чого не хочеш?

      Як від сну прокидалася й казала своє.

      – Так. Нічого. Поклади свою руку. Холодна вона… Гарно піти зараз степом, вітер там, а пам’ятаєш, як той рік ходили, як золото спадало з дерев і яка я була дужа тоді. Як мій гурток на заводі?

      – Приходили хлопці вчора, питали, то ти не веліла пускати нікого. Нічого-нічого, будеш скоро героєм. Підемо в степ знову.

      – А будеш любити, як я схочу?

      – Буду… Лише скажи як…

      – Ну, – безсило рукою махнула.

      – Ну, що ж…

      – Ну, що ж, коли ми інакше любити не можем ще. Галю, ти не будеш проституткою? А ти, Петро, не зробиш її такою?

      – Що? – здивовано.

      – Так. То Марійка казала. Михайле, ти знаєш, чому я зробила це. Аж до останнього, коли вже сиділа в лікаря, все думала, що цього не буде, а потім рішила з тобою порвати, а дитина б зв’язувала, я сама у всьому винна.

      Катерина просила залишити її одну, а потім Галину покликала.

      – Ці спали, а ці прочитай, а потім Михайлові колись віддаси. Поклич Михайла.

      – Це ти? Зламало таки. Кинь. Все буде гаразд!

      – Ну-ну, не дури. Я сама знаю, – знайшла сили жартувати: – Не цілуй нікого так міцно, ніколи: губи боліли… Миша, більше уваги звертай на ту, що любиш, силкуйся зрозуміти кожну маленьку думку її і вмій чути те, про що не кажуть, про що іноді мовчать.

      Лежала вона така біла, струнка, а очи темні.

      – Михайло, скажи