Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

дні, як помах крил, летіли над степом, знов горіло село, знову йшли то ті, то інші.

      Нарешті, на Різдво прийшли червоні.

      – От і твої, Катерино.

      Нічого не сказала, а ввечері тихо двері відчинила.

      – Я йду, мамо.

      Плакали вицвілі очи, а рот кривився в зморшках старечих. Трохи сумно дивилися молоді, сірі очи. Пішла.

      А коли остання батарея виїздила з села, лютий вітер рвав на вигоні одиноку, темну постать матери.

      Далі – бої.

      Темна ніч обгортала огнем і снігом. Переходи, кров, лайки.

      Вона – будувала майбутнє життя.

      Коло Перекопу лічила трупи: сотні, тисячі.

      І за кожним одним боліло серце, і за кожною смертю тут біля моря знала вона, там по селах, по містах, по робітничих селищах, простягає журба свої руки. Схопить матернє серце і здушить, вицідить кров усю…

      Тут і Михайла зустріла.

      Спокійний був. Курив люльку. Сердило.

      – І невже вам байдужа ця кров?

      – Ні-ні. Може, й я завтра теж…

      І от останній штурм. Перші пішли… Телеграма:

      – Відбито.

      Пальці в дерево (у начштабу).

      – Хай іде Новосибірський полк.

      Чорний вітер з півночі, ріже, січе, червоні огні з півдня.

      – Скоро ранок?

      – Не знаю. Мабуть ніколи не буде цього ранку.

      Телеграма:

      – Друга атака відбита…

      Майнула думка: «Ще тисячі».

      Вийшла з штабу: Михайло.

      – Тепер ви?

      – Зараз. Це третій штурм і коли відіб’ють, і коли проб’ємося, останній.

      Обгорнула і кріпко в губи:

      – Побачимось?

      – Мила…

      Забули все…

      А вітер чорний з півночі ріже, січе і червоні огні з півдня.

      Пішли курсанти.

      Подумала: «Ну, ці хоч не жонаті».

      На ранок поїхала в Харків. Поїхала і Михайла вже не бачила.

      Не писала, не розпитувала. Знала – живий.

      І от тепер, коли зустріла його знову, прокинулась туга за чимсь невідомим, чи за степом ласкавим, чи за мрійно-ніжним обрієм.

      А він розпитував, де була, де пропадала, що ні слова, ні рядка, ні привіту?

      – Дома була, на селі, поховала брата.

      – А тепер?

      – А тепер… на осінь у школу. Хотіла в Київ – не вийшло, літо хочу тут почитати, повчитись…

      Не звикла вона ще до міста, та боялася признатися Михайлові, що іноді її, котра нічого не боялася там, у степах, в боях, під Перекопом, лякали люди, високі кам’яні гроби і лише іноді ритмічне дихання заводу і праця в робітничій околиці будили щось рідне, але так стомлювалась вона за вісім годин праці, що все пропадало марно.

      Як їхала сюди, здавалося, що тут всі розумні такі, хороші, а придивилася, то такі ж сами, як і всюди.

      Сказала Михайлові раз і здивовано, і ображено, що й тут от вчора на збори Іван п’яний прийшов.

      – Прямо так, як у нас на селі, – а він всміхнувся й відповів якось спокійно.

      – Ти б хотіла, щоб усі були святими, такими, як ти хочеш, а не такими, як вони є. Е… нічого – все перемелеться. От почнемо