Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

мав вартувати Андрій, а тому він пірнув у юридичні тонкощі, доводячи, що він може спокійнісінько спати собі цілу ніч, хоч би там бандити у хату лізли… До семи годин ранку.

      Поки хлопці сперечалися, знадвору почали ламати двері.

      – Та відчиніть же, – почулося.

      Нарешті Петро, згадуючи предків і проклинаючи нащадків, відчинив. Увійшов Михайло, скинув шапку і запитав:

      – Курити є?

      – Ти іноді задаєш на диво ідіотські питання, – звичайно немає, – відповів Петро.

      – Ну так у мене є! Вставайте!

      Вмить усі хлопці були біля Михайла.

      – От і гаразд, а то всі бички попалили, Андрій навіть під ліжком підмів і під скринею шукали, – гомоніли радісно хлопці, але Михайло їх обдурив.

      – Та немає в мене, то я нарочито, щоб ви в інший раз швидше відчиняли.

      Лаялись:

      – Коли покликав, то хоч роди, а дай закурить!

      – Ну й життя. Я всі кишені повивертав і хоч би тоді крихтонька, – зідхнув хтось жалібно.

      Коли доводилося сидіти без хліба і в холоді, хлопці не піддавались одчаєві, але не палити зранку це було справді над силу.

      В таких випадках їх охоплювала якась нудьга, якийсь неспокій, що потім перетворювались на чорну меланхолію і, нарешті, все скінчувалося сваркою з-за якої-небудь дурниці.

      Петро справді перевернув ранком усе догори ногами. На біду Дмитро десь завіявся, а всі гроші завжди були в нього. Лежали тихо.

      – Не штовхайся, – крикнув раптом Андрій, – я тебе як штовхону. Посунься, бо я лежу з самого краю.

      – І що в тебе за звичка придушувати мене до стіни.

      – Ну-ну. Курити нічого, так вже й лаються, – озвався Михайло.

      Хвилини дві тяглася мовчанка.

      – Миша, а Миша… може, в тебе є хоч трохи витрусити. А? – це Іван. – Бичок, може, де заховався.

      Всі напружено чекали.

      – Ні, немає…

      Зітхнули. Тоскно пробивався світанок через брудні шибки на темні стіни, почорнілі ще з зими.

      – Ех, коли я був малим, то кізяки курив і були вони такі смачні, як первосортний тютюн.

      – Кинь, Петре, – озвався Андрій.

      Петро сів і, мрійно дивлячись у вікно, казав далі:

      – Так. Первосортний. Дрібна крошка і запашний.

      – Та кинь же!

      – Шкода, що борошна не можна палити…

      Хлопці обурилися. І що за свинство справді: цей Петро завжди не до речі жартує: палити кортить, аж у середині болить, а він жартує. Теж знайшов чим жартувати!

      Знов стало тихо, і не було ніякої надії закурити, але Михайло вдруге обдурив хлопців; він насипав на стіл махряка, й хлопці з рекордною швидкістю скрутили товстелезні цигарки…

      – Сьогодні приходила Дашка й гроші за місяць правила… Я пообіцяв, – сказав Петро.

      Хлопці щиро здивувалися.

      – Пообіцяв? Це цікаво. А де ж ти візьмеш, хто ж платити буде?

      – Це вже не моє діло. Дмитро – завгосп.

      Саме в цю хвилину увійшов Дмитро і відразу ж почав лаятись.

      – Ви чого двері не зачиняєте? Хочете, щоб, як той раз, чоботи вкрали. Спите як кури, а двері настіж.

      Ніхто