Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

перепитує Ізабела, пильно дивлячись на мене.

      Я киваю.

      – Не може бути! Це лихо!

      Вона кидається мені на груди і починає схлипувати. Я міцно тримаю її, відчуваючи, як здригаються її плечі.

      – Не плач, – кажу, – що було б, якби люди через таке плакали?

      – А через що ж іще?

      Справді, через що, думаю я. Через усе інше, через зло на нашій проклятій планеті, тільки не через це.

      – Це не лихо, Ізабело, – кажу я. – Це щастя. Ми тільки придумали для нього безглузді слова, такі як «глибоке» і «неглибоке».

      – Ні, ні! – Вона енергійно хитає головою і невтішно плаче, припавши до мене, а я тримаю її в обіймах і відчуваю, що не я маю слушність, а вона, що саме вона не знає жодних компромісів, що в ній ще горить перше і єдине Чому, не засипане сміттям буття, перше запитання пробудженої особистості.

      – Це не лихо, – все ж таки кажу я. – Лихо зовсім не в цьому, Ізабело.

      – А в чому?

      – То не лихо, що ніколи не можна цілком злитися в одне. Лихо в тому, що доводиться завжди втрачати одне одного, щодня, щогодини. Знаєш про це, однак нічого не можеш вдіяти, воно тече крізь пальці, найкоштовніше з усього, що в тебе є, і ти не здатен його втримати. Завжди хтось помирає першим. Завжди хтось залишається.

      Ізабела дивиться на мене.

      – Як можна втрачати те, чого не маєш?

      – Можна, – сумно відповідаю я. – І ще й як можна! Є багато ступенів утрати, і кожен болісний, а багато страшних, як смерть.

      Ізабела перестає плакати.

      – Звідки ти це знаєш? – питає вона. – Ти ж іще не старий?

      Досить уже старий, думаю я. Якась частка мене постаріла, коли я повернувся з війни.

      – Знаю, – кажу, – бо відчув це на собі.

      – Відчув це на собі, міркую я. Як часто доводилось мені втрачати дні, години, втрачати частку свого життя, і дерево в світлі ранкової зорі, і свої руки, і свої думки – і щоразу назавжди, а коли я повертався, то був уже іншим. Можна багато всього втрачати, і завжди доводиться залишати все за собою, коли постаєш перед смертю; перед нею людина завжди гола. А коли ж витримаєш двобій із смертю і знайдеш стежку назад, то треба наново здобувати все, що залишив.

      Ізабелине обличчя біліє в темряві, і мене раптом заливає хвиля ніжності. Я знову відчуваю, в якій самотності вона живе, безстрашна, одна із своїми видіннями, що загрожують їй, віддана їм на поталу, не маючи сховку, куди можна було б утекти від них, живе у вічному напруженні, не в змозі позбутися його, беззахисна перед усіма бурями серця, живе, не маючи ні від кого допомоги, не нарікаючи і не жаліючи себе самої. Ти, ніжне, сміливе серце, думаю я, незаймане серце, що намагається власними силами дійти суті. Хай навіть тобі не щастить цього зробити і ти блукаєш – однак хто з нас не блукає? Хіба ми майже всі не відмовились давно від будь-яких спроб? Де починається блукання, глупство, боягузтво і де мудрість, і де остання мужність?

      Лунає дзвінок. Ізабела лякається.

      – Тобі час іти, – кажу я. – На тебе чекають.

      – А ти підеш зі мною?

      – Піду.

      Ми рушаємо до будинку. Коли ми виходимо з алеї,