Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

існування сповна, про життя, і тільки про життя. Після нього немає нічого. Тому, хто пожив би там довше, наше безглузде гендлярство здалося б просто божевіллям.

      – Браво! – вигукує Ґеорґ. – За цю нісенітницю ти заслуговуєш іще одного кухля холодного пива. – Він бере кухлі і передає їх крізь вікно матері. – Шановна пані, повторіть, будь ласка.

      У вікні з’являється сива голова фрау Кроль.

      – Може, вам дати маринованого оселедця та огірка?

      – Обов’язково! І по шматку хліба. Це добрі ліки від будь-якого виду світової скорботи, – каже Ґеорґ, простягаючи мені кухоль. – А в тебе ж вона є?

      – В моєму віці кожна порядна людина страждає від світової скорботи, – спокійно відповідаю я. – Це право юності.

      – А я думав, що твою юність украла солдатчина.

      – Таки украла. І я ще й досі шукаю її, але ніяк не знайду. Тому в мене подвійна світова скорбота. Так, як подвійний біль у відрізаній нозі.

      Пиво напрочуд холодне. Сонце пече нам у голови. І раптом, незважаючи на всю світову скорботу, для мене знову настає та мить, коли дивишся впритул у зелено-золотаві очі буття. Я побожно п’ю своє пиво. Мене зненацька охоплює таке почуття, ніби кожен мій мускул прийняв сонячну купіль.

      – Ми завжди забуваємо, що живем на цій планеті тільки короткий відрізок часу, – кажу я. – Тому в нас зовсім неправильний життєвий комплекс – наче у людей, що живуть вічно. Ти помітив це?

      – Ще б пак! Це основна хиба людства. З цієї причини цілком розсудливі люди залишають своїм жахливим родичам мільйони доларів, замість того, щоб витратити їх самим.

      – Ну гаразд. А що б ти робив, якби знав, що завтра помреш?

      – Не уявляю собі.

      – Гаразд, один день – мабуть, надто короткий строк. Щоб ти робив, якби знав, що тобі залишилось жити тільки тиждень?

      – Все одно не уявляю собі.

      – Щось же ти мусив би робити! А якби ти ще мав перед собою цілий місяць?

      – Мабуть, жив би й далі так, як тепер, – каже Ґеорґ. – Крім того, у мене б цілий місяць було препогане почуття, що моє життя досі було не таке як слід.

      – Ти б мав ще місяць, щоб виправити його.

      Ґеорґ хитає головою.

      – Я мав би місяць, аби жалкувати, що не так прожив його.

      – Ти міг би продати весь наш товар Гольманові й Клоцу, поїхати в Берлін і прожити там місяць шаленим життям з артистами, художниками та елегантними проститутками.

      – Моїх грошей не вистачило б і на вісім днів. Що ж до жінок, то я мав би лише дівчат з бару. Крім того, я більше люблю читати про це. Фантазія не розчаровує. Ну, а ти? Що б ти робив, якби знав, що через чотири тижні помреш?

      – Я? – питаю збентежено.

      – Еге ж, ти.

      Я озираюсь довкола. Сад зелений, залитий гарячим сонячним промінням, грає всіма барвами середини літа, над ним ширяють ластівки, вгорі – бездонна блакить неба, а з вікна напроти витріщився на нас старий Кнопф у картатій сорочці й підтяжках. Він щойно прокинувся з похмілля.

      – Мені треба подумати. Так відразу я цього не можу сказати. Зараз я почуваю тільки,