Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

року все це здавалось зовсім невинним, Верденбрюк був далеко, війна поруч, і хто тоді взагалі знав, чи Валентин та Едуард повернуться ще колись у «Валгалу». Однак вони повернулись: Валентин – після того як його ще раз поранило, а Едуард – жирний та круглий, відгодований на кухні, куди він знову потрапив з окопів. Спочатку Едуард справді відчував вдячність і, коли приходив Валентин, пригощав його інколи навіть поганеньким німецьким шампанським. Однак роки йшли. Валентин почав торгувати у Верденбрюці. Раніше він жив у якомусь іншому місті, а тепер перебрався із своєю крамничкою ближче до «Валгали» і пунктуально з’являвся на сніданок, на обід і на вечерю до Едуарда, який уже гірко каявся, що дав таку легковажну обіцянку. Валентин любив добре попоїсти, особливо тепер, коли в нього не було жодних турбот. Їжі Едуардові ще б, може, й не було жалко, але Валентин любив також випити, і поступово в нього розвинувся смак до вин. Раніше він задовольнявся пивом, а тепер став пити тільки витримані вина і, звичайно, завдавав цим Едуардові далеко більшого горя, ніж ми своїми жалюгідними абонементами.

      – Ну гаразд, – сумно каже Едуард, дивлячись на Валентинів шрам. – Але їсти й пити – це значить пити за їжею, а не коли завгодно. Такого я не обіцяв.

      – Глянь на цього жалюгідного крамаря! – каже Валентин, штовхаючи мене в бік. – У сімнадцятому році він так не думав. Тоді це звучало так: «Валентине, любий Валентине, урятуй мене, я віддам тобі все, що маю!»

      – Це неправда! Я так не казав! – фальцетом кричить Едуард.

      – Звідки тобі це відомо? Ти ж тоді, коли я волік тебе до окопів, був напівбожевільний від страху і стікав кров’ю?

      – Я не міг такого сказати! Не міг! Навіть якби мене спіткала раптова смерть! Не таку маю вдачу!

      – Справді, – кажу я, – такий скупердяга швидше здох би.

      – Я це й маю на увазі, – заявляє Едуард, полегшено зітхаючи, – навіть мої слова здались йому допомогою. У нього аж волосся змокріло від поту, так налякав його Валентин. Він уже бачив, як суд забирає в нього «Валгалу». – Ну добре, хай уже цього разу буде так, – швидко каже він, щоб запобігти новій вимозі. – Кельнере, півпляшки мозельського!

      – Йоганісберзького, цілу пляшку, – поправляє Валентин і, обернувшись до мене, питає: – Вип’єш зі мною чарку?

      – Ще б пак! – відповідаю я.

      – Стривайте! – гукає Едуард. – Цього в угоді вже аж ніяк не було! Вона стосувалась тільки Валентина! Людвіг і так дорого мені обходиться, цей кровопивця з триклятими абонементами!

      – Заспокойся, отруйнику, – кажу я. – Тут є прямий зв’язок. Ти вистрілив у мене своїми сонетами, а я за це обмию рану твоїм вином. Чи ти, може, хочеш, щоб я послав одній дамі вірш у стилі Аретино, в якому б змалював цей випадок, ти, визискувачу свого рятівника?

      Едуард захлинається.

      – Мені треба свіжого повітря, – люто бурмоче він. – Шантажисти! Сутенери! І вам не соромно?

      – Є страшніші речі, яких треба соромитись, ти, лантуху з грошима!

      Ми з Валентином цокаємося. Вино чудове.

      – Ну, то як з відвідинами гріховного дому? –