Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

профіль біліє в темряві, як серп місяця. Сьогодні холодно й вітряно, тому в парку, крім нас, немає нікого. Я вже давно забув і про Бодендика і про глухий гнів, який часом без жодної підстави так і б’є з мене брудним фонтаном. Ізабела йде поруч. Я чую крізь шум дощу її кроки, відчуваю її рухи, її тепло, і мені здається, що це єдине тепло, яке ще залишилось на світі.

      Раптом вона зупиняється. Обличчя в неї бліде, рішуче, а очі здаються майже чорними.

      – Ти недостатньо мене кохаєш! – вигукує вона.

      – Як можу, – відповідаю я, вражено дивлячись на неї.

      Якусь мить Ізабела стоїть мовчки.

      – Недостатньо, – бурмоче вона. – Завжди недостатньо! Завжди, завжди недостатньо!

      – Так, – кажу я. – Так, цього ніколи не досить. Ніколи в житті, ніколи й нікому. Мабуть, ми завжди любимо надто мало, і в цьому трагедія людства.

      – Недостатньо, – повторює Ізабела так, ніби зовсім не чула моїх слів. – Інакше нас не було б і досі двоє.

      – Ти хочеш сказати, що ми стали б чимось одним?

      Вона киває.

      Я думаю про розмову з Ґеорґом того дня, коли ми пили глінтвейн.

      – Ми завжди повинні залишитись кожен собою, Ізабело, – обережно кажу я. – Але ми можемо кохатись і вірити, що стали чимось одним.

      – Ти гадаєш, що ми вже були колись чимось одним?

      – Не знаю. Цього ніхто не може знати. В нас не залишилося спогадів.

      Ізабела пильно дивиться на мене в темряві.

      – Справді, Рудольфе, – шепоче вона. – Спогадів не залишається. Ні про що. А чому? Весь час шукаєш їх. Чому все десь дівається? Було ж усього так багато! І тільки й знаєш, що воно було! А більше нічого. Чому більше нічого не відомо? Ти і я в одному – чи таке вже було колись? Кажи! Ну, кажи ж! А якщо було, то де воно ділось, Рудольфе?

      Вітер жбурляє в нас хвилю дощу. Багато є такого, що здається, ніби воно вже колись існувало, думаю я. Часом воно з’являється знову, стоїть перед тобою, і ти знаєш, що таке вже колись було, точнісінько таке, і навіть якусь мить знаєш, що буде далі, але потім, коли хочеш затримати його, воно зникає, як дим або мертвий спогад.

      – Ми не можемо пам’ятати себе, Ізабело, – кажу я. – Ми – як дощ. Він теж виник із двох – з кисню і водню, двох газів, які тепер уже не знають, що були колись газами. Тепер вони – тільки дощ і не мають ніяких спогадів про те, чим були раніше.

      – Або як сльози, – каже Ізабела. – Але сльози повні спогадів.

      Якийсь час ми йдемо мовчки. Я думаю про ті дивні хвилини, коли раптом здається, ніби те, що ти вважав спогадом, як дві краплі води схоже на подію, котра відбувалась багато людських життів тому. Під ногами в нас скрипить жорства. За парковим муром протяжно сигналить автомобіль, наче чекає на когось, хто хоче втекти звідси.

      – Тоді воно – як смерть, – каже нарешті Ізабела.

      – Що?

      – Кохання. Глибоке кохання.

      – Кому це відомо, Ізабело? Я думаю, що цього ніхто не може знати. Ми ще знаємо щось, поки залишаємось кожен своїм Я. Коли б наші Я злились в одне, то з нами було б, як з дощем. Ми стали б новим