Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

це має означати?

      – Ніщо. Просто поетична присвята. В сонетах ідеться про цирк. У загальних рисах, звичайно. Ти ж знаєш, що фантазія оживає, коли вона – хоча б теоретично – направлена на щось конкретне.

      – Облиш свої фокуси, – кажу я. – Говори швидше, що все це означає, ти, шахраю!

      – Шахраю? – вигукує він з удаваним обуренням. – Це ти шахрай, а не я! Хіба не ти хотів виставити Герду такою самою співачкою, як ота відразлива подруга Віллі?

      – Ніколи в світі! Тобі тільки так здалося.

      – Нічого собі здалося, – каже Едуард. – Це не давало мені спокою. Я ходив за нею і нарешті переконався, що ти брехав. Вона зовсім не співачка.

      – А хіба я тобі говорив, що вона співачка? Хіба я не казав, що вона з цирку?

      – Казав. Але ти так кажеш правду, що вона скидається на брехню. А потім ти ще й гукнув мене, як ота співачка.

      – Як же ти про це довідався?

      – Зустрів випадково мадемуазель Шнайдер на вулиці і спитав її. Мав я право спитати чи ні?

      – А якщо вона тебе обдурила?

      Едуард мовчить. На його безвільному, як у дитини, обличчі з’являється бридка самовдоволена посмішка.

      – Слухай, – кажу я стривожено і тому дуже спокійно. – Цю жінку сонетами не завоюєш.

      Едуард не реагує на мої слова. Він явно показує свою перевагу – перевагу поета, у якого, крім віршів, є ще й першокласний ресторан, а я ж бачив, що на Герду це справило враження, як і на всіх звичайних смертних.

      – Ти, негіднику, – розлючено кажу я. – Ніщо тобі не допоможе. Дівчина через кілька днів їде звідси.

      – Вона вже не їде, – заявляє Едуард і вперше, відколи я його знаю, показує свої зуби. – Сьогодні їй продовжили контракт.

      Я витріщаю на нього очі. Цей мерзотник знає більше за мене.

      – Значить, ти сьогодні її теж зустрічав?

      – Випадково зустрів…. – белькоче Едуард. – Якраз сьогодні. Вперше.

      На його гладкому обличчі ясно написано, що він бреше.

      – Он як! І це відразу надихнуло тебе на присвяту? – кажу я. – Так ти віддячуєш своїм вірним клієнтам, помічнику?

      – Ці прокляті клієнти сидять мені…

      – А ти часом не послав їй уже сонетів, ти, імпотентний павичу? – перебиваю я його. – Нічого відмовлятися! Я їх все одно побачу, ти, прислужнику чужим любовним утіхам!

      – Що?

      – Твої сонети, батьковбивцю! Хіба не я показав тобі, як їх писати? Добра мені подяка! Хоч би принаймні мав сором та послав їй ритурнель або оду! А то ж ні, використовує мою власну зброю! Ну, Герда обов’язково попросить мене розтлумачити твою писанину!

      – Це було б… – белькоче Едуард, вперше втративши самовпевненість.

      – Нічого не було б, – відповідаю я. – Всі жінки так роблять. Я це знаю. Однак, цінуючи тебе, як хазяїна ресторану, я розповім тобі одну таємницю. У Герди є брат, що береже родинну честь. Він дужий, як Геркулес. Двох Гердиних залицяльників він уже зробив каліками. Особливо перепадає від нього плоскостопим. А ти ж плоскостопий.

      – Дурниці, – каже Едуард,