Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

хвалив вас.

      – Невже? Для цього в нього не було аж ніяких підстав!

      – Він запевняє, що ви повертаєтесь назад до сповіді й причастя.

      – От ще вигадав! – кажу я, щиро обурений.

      – Не зневажайте мудрості Церкви! Вона – єдина диктатура, яка протрималась два тисячоліття.

      Я спускаюсь до міста. Крізь дощ сивими пасмами пливе туман. З думки в мене не сходить Ізабела. Я покинув її напризволяще; так вона зараз думає, я знаю. Не треба було взагалі більше ходити туди, міркую я. Це тільки бентежить мене, а я й так не маю спокою. Але що було б, якби Ізабела більше не жила там? Хіба б я не почував себе, так, наче втратив найважливіше, те, що ніколи не зможе постаріти, набриднути, стати буденним, бо ним ніколи не володієш?

      Туман пливе повз освітлені вітрини і снує золоте павутиння навколо ліхтарів. У вікні м’ясної крамниці біля смаженого поросяти з цитриною в блідому рилі цвіте альпійська троянда. Поряд акуратно розкладено ковбаси. Картина дуже приваблива: в ній гармонійно поєднано красу і практичну мету. Я хвилину стою перед вітриною, потім рушаю далі.

      На темному подвір’ї я наскакую в тумані на якусь тінь. Це старий Кнопф. Він знову стоїть перед чорним обеліском. Я з розгону наштовхуюсь на Кнопфа, і він, похитнувшись, хапається руками за обеліск, ніби хоче вилізти на нього.

      – Вибачайте, що штовхнув вас, – кажу я, – але чого ви знову зупинились тут? Не можете зробити це у своїй квартирі? Або стали б на вулиці, якщо ви вже так любите свіже повітря.

      Кнопф, спотикаючись прямує до своїх дверей. Я піднімаюсь сходами нагору. По дорозі вирішую послати завтра Ізабелі на одержані за уроки гроші букет квітів. Щоправда, це завжди кінчається для мене лихом, але нічого іншого я зараз не можу придумати. Я ще хвилину стою біля вікна, дивлячись у темряву, потім соромливо й дуже тихо починаю шепотіти слова й речення, які я хотів би комусь сказати, проте не маю кому, окрім хіба Ізабели – але ж вона навіть не знає, хто я такий.

      Однак хіба взагалі хтось знає щось про іншого?

XIII

      У нашій конторі сидить комівояжер Оскар Фукс – Плаксивий Оскар.

      – Що нового, пане Фукс? – питаю я. – Як там у селах з грипом?

      – Майже немає жертв. Селяни добре харчуються. Не те, що в місті. У мене є два замовлення для фірми Гольмана та Клоца. Червоний граніт, полірований з одного боку, – надгробок, два тесані цоколі, один півтора метра заввишки, на два мільйони двісті тисяч марок, а другий малий, метр десять, на один мільйон триста тисяч. Ціна добра. Якщо ви скинете сто тисяч, замовлення будуть ваші. Мої комісійні – двадцять процентів.

      – П’ятнадцять, – машинально кажу я.

      – Двадцять, – заявляє Плаксивий Оскар. – П’ятнадцять я маю і в Гольмана та Клоца. Навіщо ж тоді зраджувати їх?

      Він бреше. Гольман і Клоц, у яких він працює, платять йому десять процентів і витрати. Витрати він одержує й так, отже, хоче мати в нас ще десять процентів.

      – Плата готівкою?

      – Це ви самі побачите. Замовники – люди поважні.

      – Пане Фукс, чом ви зовсім до нас не переходите? – питаю я. – Ми платимо більше,