Название | Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник) |
---|---|
Автор произведения | Еріх Марія Ремарк |
Жанр | Зарубежная классика |
Серия | |
Издательство | Зарубежная классика |
Год выпуска | 1945 |
isbn | 978-966-14-8324-7, 978-966-14-8612-5, 978-966-14-8613-2, 978-966-14-8611-8 |
– Отто! – гукаю я. – А не можна знайти когось не з цирку? Якусь гарненьку повію?
Він хитає головою.
– Це не так просто, Людвігу. Про кохання я знаю все. Я маю на увазі духовне кохання. Його мені більше не треба. Мені потрібна тепер пристрасть, груба, дика пристрасть. Пурпурове, шалене забуття! Любовна лихоманка!
Бамбус мало не скрегоче зубами. Він учителює в маленькому селі неподалік від міста, а там, звичайно, того, що йому хочеться, немає. В селі кожен бажає одружитися і гадає, що й Отто повинен одружитися з чесною дівчиною, яка вміла б добре готувати їжу і мала чималий посаг. Але Отто цього не хоче. Він вважає, що, як поет, мусить спочатку вдосталь натішитись життям.
– Найгірше те, що я не можу зазнати разом і небесного й земного кохання, – похмуро пояснює він. – Кохання виходить у мене якесь спокійне, повне відданості, самопожертви і доброти. Причому статевий потяг теж спокійний, такий собі домашній. Розумієш – щовечора в суботу, щоб у неділю можна було виспатись. А мені потрібний тільки статевий потяг, потрібне щось таке, у що б можна було вп’ястися зубами! Шкода, я чув, що в тебе є акробатка.
Я зацікавлено дивлюсь на Бамбуса. Небесне та земне кохання! У нього теж! Здається, ця хвороба поширеніша, ніж я думав.
Отто п’є лимонад, не зводячи з мене своїх безбарвних очей. Очевидно, він сподівався, що я відразу відмовлюсь од Герди, щоб дати його мистецтву статеву міць.
– Коли ми нарешті підемо в публічний дім? – жалібно питає він. – Ти ж мені обіцяв.
– Скоро. Однак це не пурпуровий гріховний вир, Отто.
– У мене залишилось ще тільки два тижні канікул. Потім треба знову повертатися в село, і всьому кінець.
– До того часу ми це влаштуємо. Гунгерман теж хоче піти. Йому потрібне натхнення для драми «Казанова». Чи не сходити нам разом?
– Боронь боже! Щоб мене там хтось побачив! При моїй професії!
– Саме тому й треба йти гуртом! Так усе буде скидатися на невинну екскурсію. В Нижніх кімнатах там є своєрідна пивниця. Туди заходить хто хоче.
– Звичайно, підемо, – каже Гунгерман у мене за спиною. – Всі разом. Це буде експедиція з дослідницькою метою. Чисто наукова. Едуард теж хоче піти.
Я повертаюсь до Едуарда, щоб линути соусу сарказму на зарозумілого кухаря сонетів, але в цьому вже немає потреби. В Едуарда раптом з’являється такий вираз, ніби він уздрів перед собою змію. До нього підходить стрункий чоловік і плеще його по плечу.
– Едуарде, друже! – приязно каже він. – Як справи? Радієш, що ще живий?
Едуард витріщає на нього очі.
– У такий час? – видушує він із себе.
Він зблід. Його плечі раптом опали, жирні щоки, губи, пасма волосся і навіть живіт обвисли. В одну мить він обернувся на товсту плакучу вербу.
Чоловіка, який спричинився до всього цього, звати Валентин Вуш. Після мене й Ґеорґа він – третя чума в Едуардовому житті, і не лише чума, а чума, холера й тиф разом узяті.
– У тебе чудовий