Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

корчити з себе Сократа! – відповідаю я. – Хіба ти не бачиш, що Едуард приклав тут свою жирну лапу?

      – Це я бачу. Але хто тебе зрадив? Едуард чи Герда?

      – Герда! Хто ж іще? Чоловік тут ніколи не винен.

      – Жінка теж.

      – А хто ж тоді?

      – Ти. Хто ж інший?

      – Добре тобі говорити. Тебе ніхто не обдурював. Ти сам обдурюєш.

      Ґеорґ самовдоволено киває.

      – Кохання – справа почуття, а не моралі, – повчає він. – А почуття не знає зради. Воно росте, зникає або міняється – де ж тут зрада? Почуття – не угода. Хіба ти не набридав Герді своєю тугою за Ерною?

      – Тільки спочатку. Вона була в «Червоному млині», коли я посварився з Ерною.

      – Отож нічого, тепер нарікати. Або відмовся від неї, або дій.

      Біля нас звільняється столик. Ми сідаємо. Кельнер Фрайданк забирає посуд.

      – Де пан Кноблох? – питаю я.

      Фрайданк оглядається.

      – Не знаю, він весь час сидів за столиком біля тієї дами.

      – От до чого дійшло! Просто й швидко, правда ж? – кажу я Ґеорґові. – Я – звичайнісінька жертва інфляції. Знову залишаюсь ні з чим. Спочатку втратив Ерну, тепер Герду. Може, мені судилось бути рогоносцем? З тобою такого не трапляється.

      – Борись! – заявляє Ґеорґ. – Ще не все втрачено. Іди до Герди.

      – Чим мені боротись? Надгробками? Едуард дає їй печеню і присвячує вірші. На якості віршів вона не розуміється, а от на якості їжі – розуміється, та ще й добре. І я, дурень, сам собі викопав яму! Це ж я привів сюди Герду і викликав у неї апетит! В буквальному значенні цього слова!

      – Тоді відмовся від неї, – радить Ґеорґ. – Навіщо боротися? Почуття все одно не можна завоювати.

      – Не можна? Чому ж хвилину тому ти радив мені боротися?

      – Тому що сьогодні вівторок. А ось і Едуард – у святковому костюмі, з пуп’янком троянди в петельці. Ти загинув.

      Помітивши нас, Едуард бентежиться. Він скоса зиркав на Герду і киває нам з поблажливістю переможця.

      – Пане Кноблох, – каже Ґеорґ, – хіба вірність не душа честі, як проголосив наш любий фельдмаршал?

      – Залежно від обставин, – обережно відповідає Едуард. – Сьогодні на обід кенігсберзькі битки з підливою і картоплею. Добра страва.

      – Хіба може солдат стріляти в спину товаришеві? – незворушно питає знову Ґеорґ. – Брат братові? Поет поетові?

      – Поети завжди нападають один на одного. Вони цим живуть.

      – Вони живуть відвертою боротьбою, а не ударом кинджала в спину, – зауважую я.

      Едуард широко посміхається.

      – Перемога переможцеві, любий Людвігу, catch as catch can. Я ж не скаржусь, коли ви приходите з абонементами, які вже й шага не варті.

      – Скаржився, – кажу я. – Ще й як!

      В цю мить Едуарда відштовхують убік.

      – Хлопці, ви тут! – радісно вигукує Герда. – Пообідаємо разом! Я сподівалась, що ви прийдете!

      – Ти сидиш там, де подають вино, – єхидно зауважую я, – а ми п’ємо пиво.

      – Я теж більше люблю пиво. Я пересяду до вас.

      – Ти дозволяєш,