Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

В ім’я справедливості і любові до ближнього.

      Ізабелу морозить.

      – Я більше не ходжу туди, – мовить вона, показуючи на церкву. – Вони завжди кажуть, що людина мусить страждати. Чорні сестри. А чому, Рудольфе?

      Я мовчу.

      – Хто зробив так, що ми мусимо страждати? – питає вона, тулячись до мене.

      – Бог, – гірко кажу я. – Якщо він є. Бог, який створив усіх нас.

      – А хто покарає його за це?

      – Що?

      – Хто покарає Бога за те, що він змушує нас страждати? Тут, серед людей, коли хтось таке вчинить, його садять у тюрму або вішають. Хто ж повісить Бога?

      – Таке мені не спадало на думку, – кажу я. – При нагоді спитаю про це вікарія Бодендика.

      Ми повертаємось алеєю назад. У темряві спалахують світлячки. Раптом Ізабела зупиняється.

      – Ти чув? – питає вона.

      – Що?

      – Землю. Вона стрибнула, як кінь. Дитиною я завжди боялась, що вві сні кудись упаду. Я просила, щоб мене прив’язували до ліжка. Чи можна покладатися на силу тяжіння?

      – Можна. Так само, як і на смерть.

      – Не знаю. Ти ще ніколи не літав?

      – У літаку?

      – В якому там літаку, – зневажливо каже Ізабела. – В літаку кожен може. Вві сні!

      – Літав. А хіба вві сні не кожен може літати?

      – Ні.

      – Я думаю, що кожній людині колись сниться, ніби вона літає. І часто сниться.

      – От бачиш! – каже Ізабела. – А ти покладаєшся на силу тяжіння! А що, як її колись не стане? Що тоді? Ми будемо літати, як мильні баньки! Хто тоді буде кайзером? Той, хто прив’яже до ніг найбільше свинцю, чи той, хто матиме найдовші руки? І як тоді можна буде злізти з дерева?

      – Цього я не знаю. Але навіть свинець не допоможе. Він тоді теж стане легким, як повітря.

      Раптом вона веселішає. Місяць заглядає їй у очі, запалюючи в них бліді вогники. Вона відкидає волосся, яке в холодному місячному світлі здається зовсім безбарвним.

      – Ти зараз ніби відьма, – кажу я. – Молода і небезпечна відьма.

      Ізабела сміється.

      – Відьма, – шепоче вона. – Ти аж тепер це помітив? Скільки тобі треба було для цього часу!

      Нараз Ізабела розстібає синю широку спідницю, спускає її додолу і виступає з неї ногами. Тепер вона стоїть у самих лише черевиках і коротенькій білій розстебнутій кофточці. Її тонка постать із безбарвним волоссям і безбарвними очима, що більше скидається на хлоп’ячу, ніж на дівочу, біліє переді мною в темряві.

      – Ходи, – шепоче вона.

      Я озираюсь. От чорт, думаю я, що коли зараз надійде Бодендик! Або Верніке, або котрась із сестер! Я серджусь на себе за такі думки. Ізабела ніколи не думала б про це. Вона стоїть переді мною, як дух, що прийняв постать людини, але готовий щомиті знову полинути в простір.

      – Тобі треба одягтися, – кажу я.

      Ізабела сміється.

      – Треба, Рудольфе? – глузливо питає вона, ніби на неї зовсім не діє сила тяжіння, а на мені висить весь тягар світу.

      Ізабела повільно наближається до мене, хапає мене за краватку і стягує її. Губи в неї безбарвні, а коли на них па