Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

природою. Ґеорґ і я стоїмо перед старостою Дебелінгом, якому притакує його горбатий писар Вестгауз.

      – Приходьте наступного тижня, – добродушно каже Дебелінг і частує нас сигаретами. – Тоді ми все підрахуємо й заплатимо повністю. А зараз, у цій метушні, ми ще не встигли у всьому як слід розібратись.

      Сигарети ми беремо.

      – Можливо, – зауважує Ґеорґ. – Однак гроші нам потрібні сьогодні, пане Дебелінг.

      Писар регоче:

      – Гроші кожному потрібні.

      Дебелінг підморгує йому й наливає горілки:

      – Краще випиймо!

      На свято запросив нас не він, а Волькенштейн, який не думає про нікчемні папірці. Дебелінг волів би, щоб ми взагалі не приїздили або щоб принаймні з’явився тільки Генрих Кроль. З ним легко було б упоратись.

      – Ми домовились, що гроші буде сплачено при освяченні пам’ятника, – каже Ґеорґ.

      Дебелінг байдуже знизує плечима:

      – Адже це майже все одно, чи зараз чи наступного тижня. Коли б вам скрізь так швидко платили…

      – І платять. Без грошей ми нічого не даємо.

      – Ну, а цього разу дали. За ваше здоров’я!

      Від горілки ми не відмовляємось. Дебелінг підморгує захопленому писареві.

      – Добра горілка, – кажу я.

      – Ще по одній? – питає писар.

      – А чому й не випити.

      Писар наливає. Ми п’ємо.

      – Отже, наступного тижня, – заявляє Дебелінг.

      – Отже, сьогодні, – каже Ґеорґ. – Де гроші?

      Дебелінг ображений. Ми пили його горілку, курили сигарети й після цього все одно вимагаємо грошей. Так не роблять.

      – Наступного тижня, – каже він. – Ще по чарці на прощання?

      – Чому не випити?

      Дебелінг і писар жвавішають. Вони думають, що перемогли нас. Я виглядаю у вікно. Там, ніби картина в рамі, вимальовується пейзаж, осяяний вечірнім сонцем: ворота, дуб, а далі – неосяжні мирні поля, місцями золотисті, місцями ніжно-зелені. «Чого ми тут лаємось? – думаю я. – Хіба це не саме життя – золоте, зелене й тихе в рівномірному подиху пір року? На що ми обертаємо його?»

      – Дуже прикро, – чую я голос Ґеорґа, – але ми змушені наполягати на цьому. Ви знаєте, що наступного тижня гроші ще більше знеціняться. Ми й так уже втратили на вашому замовленні. Все це вже тягнеться на три тижні довше, ніж ми сподівались.

      Староста хитро позирає на нього.

      – Ну, тоді ще один тиждень не матиме великого значення.

      Раптом горбатий писар питає писклявим голосом:

      – А що ви зробите, коли не одержите грошей? Ви ж не зможете забрати з собою пам’ятник.

      – А чому б і ні? – встряю я. – Нас тут четверо, і між нами є скульптор. Ми легко зможемо взяти орлів, а якщо знадобиться, то й лева. Наші робітники прибудуть сюди за дві години.

      Писар сміється.

      – І ви думаєте, що вам пощастить забрати пам’ятник, який уже освячено? У Вюстрингені кілька тисяч жителів.

      – І