Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

підраховує в думці.

      – Не цілком точно, але хай буде. Порахуємо «Бенкет» як антикварну книжку.

      Я прошу загорнути довідник у папір і перев’язати шпагатом, бо нізащо на світі не хотів би, щоб мене хтось застукав із цією книжкою. Але все-таки я вирішив увечері прочитати його. Трохи глянцю нікому не зашкодить, а в мене ще сидять у голові Ернині образи. Ми на війні досить-таки здичавіли, а сьогодні грубі манери може собі дозволити тільки той, у кого є товстий гаманець, щоб прикрити їх. А в мене його немає.

      Дуже задоволений, я виходжу на вулицю. Галасливий зовнішній світ відразу бере мене в свої обійми. Мимо в яскраво-червоному кабріолеті мчить Віллі, не помічаючи мене. Я міцно затискаю під пахвою книжечку «Людина в товаристві». «Поринай у життя! Вітай земне кохання! Геть мрії! Геть марення! Залиш їх для Ерни та Ізабели! У тебе для душі завжди є Платон», – думаю я.

      «Альтштедтер Гоф» – харчевня, куди вчащають мандрівні артисти, цигани та візники. На другому поверсі тут є з десяток кімнат, в яких вони живуть, а в задній частині будинку – простора зала з піаніно й численними гімнастичними снарядами, де артисти можуть готуватись до виступів. Однак найбільший прибуток хазяїнові дає саме харчевня. Це не лише місце зустрічі мандрівних артистів вар’єте – її відвідує й морське дно.

      Я відчиняю двері до зали. Біля піаніно стоїть Рене де ля Тур і співає свій дует. В глибині зали якийсь чоловік дресирує двох білих шпіців і пуделя. Дві дебелі жінки лежать праворуч на матах і курять, а на трапеції, вигнувши спину і просунувши ноги поміж руки, летить мені назустріч Герда, ніби іграшкова фігурка на ниточці.

      Дебелі жінки, що лежать на матах, одягнені в купальні костюми. Вони потягаються, граючи мускулами. Це, безсумнівно, жінки-борці, котрі виступають в «Альтштедтер Гоф». Рене найсправжнісіньким казарменим басом вітається зі мною і підходить ближче. Дресирувальник свистить. Собаки роблять сальто. Герда розмірено гойдається на своїй трапеції. Я на мить згадую, як вона дивилась на мене в «Червоному млині». Одягнена Герда в чорне трико, волосся в неї зав’язане червоною хустиною.

      – Вона тренується, – пояснюй Рене. – Хоче повернутися до цирку.

      – До цирку? – Я зацікавлено дивлюсь на Герду. – Хіба вона була в цирку?

      – Звичайно. Вона там виросла. Але цирк збанкрутував. Не міг більше платити за м’ясо для левів.

      – Вона дресирувала левів?

      Рене кидає на мене глузливий погляд і регоче, як фельдфебель.

      – Це було б пікантно, га? Ні, вона була акробаткою.

      Герда знову пролітає повз нас. Вона дивиться на мене, широко розплющивши очі, ніби хоче загіпнотизувати. Однак справа тут не в мені – Герда дивиться так тільки від напруження.

      – Чи Віллі багатий? – питає Рене де ля Тур.

      – Думаю, що багатий. Коли сьогодні взагалі можна когось так назвати. Він торгує і має цілу купу акцій, які щодня дорожчають. А чому ви питаєте?

      – Я люблю, щоб чоловіки були багаті, – сміється Рене своїм сопрано. Потім реве, наче в казармі: – Кожна жінка любить це.

      – Я вже помітив, –