Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

просто, правда?

      Я стою, трохи зніяковівши. В довіднику гарних манер такої ситуації, безперечно, не передбачено. На щастя, з’являється Віллі. Він елегантно одягнений, на голові в нього сидить набакир легкий сірий капелюх «борзаліно», і все ж таки він скидається на цементову брилу, прикрашену штучними квітами. Віллі аристократичним жестом цілує руку Рене, потім засовує лапу в кишеню і витягує маленький футлярик.

      – Найвродливішій жінці Верденбрюка, – проголошує він, вклоняючись.

      Рене скрикує чистим сопрано й недовірливо дивиться на Віллі. Потім відчиняє коробочку. В ній виблискує золотий перстень з аметистом. Рене натягує його на середній палець лівої руки, якусь мить захоплено дивиться на нього, потім палко обнімає Віллі. Той, страшенно гордий, стоїть і сміється. Він чує то ніжне сопрано, то бас: Рене від хвилювання щомиті міняє голос.

      – Віллі, – щебече й гримить вона, – я така рада!

      З гардеробу виходить Герда в купальному халаті. Вона почула галас і хоче довідатись, що сталося.

      – Кінчайте, дівчата, – каже Віллі. – Підемо звідси.

      Рене й Герда ідуть одягатися.

      – Ти, йолопе, не міг віддати Рене персня згодом, коли ви залишитесь самі? – кажу я. – Що мені тепер робити з Гердою?

      Віллі добродушно регоче.

      – От прокляття, про це я не подумав! Що ж вам, справді, робити? Ходіть з нами вечеряти.

      – Щоб учотирьох милуватись аметистом Рене? Нізащо в світі.

      – Слухай, – каже Віллі. – У нас з Рене зовсім не те, що в тебе з Гердою. У мене серйозні наміри. Хочеш вір, хочеш ні, але я вмираю за нею. Цілком серйозно. Вона справжнє чудо.

      Ми сідаємо на старі плетені стільці під стіною. Білі шпіци вчаться тепер ходити на передніх лапках.

      – І уяви собі, – веде далі Віллі, – що найбільше захоплює мене її голос. Вночі він справляє дивовижне – враження. Ніби в тебе дві різні жінки: то ніжна, як соловейко, то груба, як солдат. І це ще не все. Коли вона в темряві гримне своїм басом, у мене мороз іде поза шкірою. Це щось незвичайне! Ти розумієш, що я маю на увазі?

      – Приблизно розумію.

      – Ну от, як бачиш, вона мене спіймала. Я хочу, щоб Рене залишилась тут. Влаштую їй маленьку квартиру.

      – Ти думаєш, що вона покине виступати?

      – А цього й не треба. Час од часу вона зможе брати ангажемент. Я буду супроводжувати її. У мене ж така професія, що не обов’язково сидіти на одному місці.

      – Чому ти не одружишся з нею? В тебе ж вистачить на це грошей?

      – Одруження – то вже зовсім інша річ, – каже Віллі. – Хіба можна одружуватись з жінкою, котра щомиті здатна гаркнути на тебе, як генерал? Ми завжди лякаємось, коли несподівано чуємо команду. Це вже в нас у крові. Ні, якщо я колись одружуся, то тільки з маленькою спокійною товстулею, яка вмітиме чудово готувати їжу. Рене, хлопче, типова коханка.

      Я здивовано зиркаю на Віллі. Він поблажливо сміється. Йому не потрібно довідника гарних манер, бо він і так став довершеною світською людиною.

      У мене на мить з’являється бажання поглузувати з нього, але потім я передумую. Глузуванням не допечеш тому, хто може дарувати