Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

Склеп мусить бути незвичайний. Інакше я піду до Гольмана й Клоца.

      – Сподіваюсь, що ви вже були там. Ми навіть задоволені, якщо наші клієнти заходять до конкурентів. Коли йдеться про склеп, то справа тут лиш у якості.

      Я знаю, що вона вже давно там була. Мені розповідав про це Плаксивий Оскар, комівояжер Гольмана й Клоца. Ми його недавно спробували переманити до себе. Оскар ще вагається, але ми запропонували йому більший процент, ніж у Гольмана й Клоца, і він, аби показати нам свою приязнь, весь цей час, що ми дали йому на роздум, шпигує для нас у своїх хазяїв.

      – Покажіть свої малюнки! – наказує фрау Нібур тоном герцогині.

      У нас їх немає, але я приношу кілька ескізів пам’ятників полеглим. Вони ефектні, півтора метра заввишки, намальовані вуглем і кольоровою крейдою на відповідному тлі.

      – Лев, – каже фрау Нібур. – Він був, як лев! Однак не як конаючий, а як Лев, готовий до стрибка. На склепі мусить стояти лев, готовий до стрибка.

      – А може, готовий до стрибка кінь? – питаю я. – Наш скульптор виграв за нього кілька років тому перехідний приз «Берлін-Тепліц».

      Фрау Нібур хитає головою.

      – Орел, – каже вона задумливо.

      – Справжній склеп має бути схожий на каплицю, – пояснюю я. – Різнобарвні шибки, як у церкві, мармуровий саркофаг з лавровим вінком, вилитим з бронзи, мармурова лавка, де б ви могли відпочивати й спокійно молитися, довкола квіти й кипариси, доріжки, посипані жорствою, посудина з водою для наших пернатих співаків, низенька огорожа – гранітні стовпчики, перевиті бронзовим ланцюгом, важкі залізні двері з монограмою, родовим гербом або знаком пекарського цеху…

      Фрау Нібур слухає мої слова, як ноктюрн Шопена у виконанні Морица Розенталя.

      – Що ж, цілком пристойна річ, – каже нарешті вона. – А може, у вас є щось оригінальніше?

      Я сердито дивлюсь на неї. Вона відповідає холодним поглядом – типовий зразок грошовитого покупця.

      – Є й зовсім оригінальні речі, – єхидно, з ласкою в голосі відповідаю я. – Наприклад, такі, як на Кампо Санто в Генуї. Наш скульптор працював там кілька років. Одна з його кращих робіт – постать жінки, що плаче, схилившись над труною, а на задньому плані зображено воскреслого покійника, якого ангел веде до неба. Ангел оглядається й вільною рукою благословляє засмучену вдову. Все зроблено з цілого каррарського мармуру, ангел або з розправленими або із згорнутими крильми…

      – Дуже гарно. А що у вас ще є?

      – Часто на пам’ятниках відображають також професію померлого. Можна, наприклад, витесати пекаря, що місить хліб. Позад нього стоїть смерть і торкає його за плече. Смерть може бути або з косою або без коси, в савані або гола, тобто у вигляді кістяка. Для скульптора це дуже важка робота, особливо ребра, які доводиться витісувати з окремих кусків каменю надзвичайно обережно, щоб вони не поламалися.

      Фрау Нібур мовчить, ніби чекає ще чогось.

      – Звичайно, можна зобразити ще й родину, яка молиться збоку, або, злякана, намагається прогнати смерть. Однак така річ