Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

що перед лицем смерті ви не станете заводити розмову про гроші, – відразу заявляє він.

      – Станемо, – каже Ґеорґ. – Це наше ремесло. Ми завжди стоїмо перед лицем смерті.

      – Доведеться вам потерпіти. Зараз я не маю часу. Ви знаєте, що трапилось.

      – Знаємо. Ми тим часом довідались і про все інше. Можете записати нас у свідки, пане Дебелінг, Ми сидітимемо тут, поки не одержимо грошей, отже, з завтрашнього ранку будемо цілком до послуг кримінальної поліції.

      – У свідки? Які ж ви свідки? Ви ж не були присутні там.

      – У свідки. Це вже наша справа. Ви ж повинні бути зацікавлені в тому, щоб вияснити все, що стосується вбивства столяра Бесте. Вбивства і підбурювання до вбивства.

      Дебелінг довго не зводить з Ґеорґа погляду. Потім спроквола питає:

      – Це що – шантаж?

      Ґеорґ підводиться:

      – Будь ласка, поясніть, що ви маєте на увазі?

      Дебелінг мовчить, все ще не зводячи з нього очей. Ґеорґ витримує його погляд. Тоді Дебелінг підходить до сейфа, відмикає його і кладе на стіл кілька пачок.

      – Полічіть і видайте квитанцію.

      Гроші лежать на червоній картатій скатертині, серед порожніх чарок і чашок з-під кави. Ґеорґ перелічує їх і виписує квитанцію. Я виглядаю у вікно. Поля все ще виблискують золотистими й зеленими барвами, однак у них уже не гармонія буття – щось і менше й більше.

      Дебелінг бере в Ґеорґа квитанцію.

      – Ви, звичайно, розумієте, що на нашому цвинтарі пам’ятників більше не ставитимете, – каже він.

      Ґеорґ хитає головою:

      – Помиляєтесь. Поставимо, і навіть дуже швидко. Столярові Бесте. Безкоштовно. І це зовсім не стосується політики. А якщо ви захочете написати прізвище Бесте на пам’ятнику полеглим, ми теж зробимо це без грошей.

      – Мабуть, до такого не дійде.

      – Я так і думав.

      Ми вирушаємо на станцію.

      – Значить, у цього негідника вже були гроші, – кажу я.

      – Звичайно. Я знав, що вони були в нього. І вже цілих два місяці, але він спекулював ними. Добре заробляв на цьому і хотів ще прибрати до кишені кількасот тисяч. Ми б не видерли їх у нього й наступного тижня.

      На станції на нас чекають Генрих Кроль і Курт Бах.

      – Гроші одержали? – питає Генрих.

      – Одержали.

      – Я був упевнений в цьому. Тут дуже порядні люди. Надійні.

      – Так. Надійні.

      – Балу не буде, – заявляє Курт Бах, дитя природи.

      Генрих поправляє краватку.

      – Столяр сам у всьому винен. Нечуване нахабство!

      – Нахабство? Вивішувати офіційний державний прапор?

      – Звичайно, нахабство. Він же знав, як інші дивляться на це. Мусив подумати, що з цього вийде. Цілком логічно.

      – Так, Генриху, логічно, – каже Ґеорґ. – А тепер, будь ласка, заткни свою логічну пельку.

      Генрих Кроль ображений. Він встає і хоче щось сказати, однак, глянувши на Ґеорґове обличчя, стримується і починає старанно обтрушувати порох із свого маренгового піджака. Потім помічає Волькенштейна, який теж чекає поїзда. Відставний майор сидить на одній із