Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

торговців надмогильними пам’ятниками, а після того, як щось замовить, – тільки одного. Вона в своїй скорботі, як парубок до одруження, – може ходити по всіх фірмах; потім же їй, як одруженому чоловікові, доведеться бути вірній комусь одному.

      З майстерні виходить трунар Вільке. У вусах у нього застряли стружки. В руці він тримає коробку апетитних нільських шпротів і, плямкаючи, їсть їх.

      – Що ви думаєте про життя? – питаю я.

      Він зупиняється.

      – А я про життя вранці думаю не те, що ввечері, взимку – не те, що влітку, перед обідом – не те, що після нього, і замолоду, мабуть, не те, що на старість.

      – Слушно. Нарешті я чую розумну відповідь!

      – Коли ви все це знаєте, то навіщо питати?

      – Питаючи, стаєш розумнішим. А крім того, я вранці питаю не те, що ввечері, взимку не те, що влітку, перед тим як сплю з жінкою, не те, що після того.

      – Після того, як переспиш з жінкою, – повторює Вільке. – Тоді й справді на все дивишся по-іншому! Я зовсім забув про це!

      Я вклоняюсь йому, як абатові:

      – Вітаю вас серед аскетів! Отже, ви перемогли свою плоть! Не кожному це вдається!

      – Дурниці! Я не імпотентний! Однак жінки кумедно ставляться до трунарів. Бояться їх. Не хотять заходити до майстерні, коли там є труна. Навіть, якщо виставиш берлінські млинчики й портвейн.

      – Де? – питаю я. – На недокінченій труні? На поліровану ви напевно не поставите портвейну, бо від нього залишаться плями.

      – На підвіконні. А на труні можна сісти. Та й крім того це ще не труна. Вона стає труною аж тоді, коли в неї покладуть покійника. А до того це просто дерев’яний ящик.

      – Згоден, але розрізнити їх буває дуже важко.

      – Залежно від обставин. Якось у Гамбурзі я знайшов жінку, якій це було байдуже…

      Вільке посміхається і знову задоволено дістає з коробочки шпротину, не пригощаючи мене.

      – Я знаю вже два випадки, коли люди отруїлися шпротами, – кажу я. – Це страшна, повільна смерть.

      Вільке одмахується.

      – В мене свіжі, по запаху чути, І дуже ніжні. Справжній делікатес. Я поділюся з вами, якщо ви знайдете мені красиву дівчину, яка б не боялась мене, – таку, як ота в светрі, що часто заходить тепер по вас.

      Я вражено дивлюсь на трунаря. Він, безперечно, має на увазі Герду. Герду, на яку я саме чекаю.

      – Я не торгую дівчатами, – різко кажу я. – Але пораджу вам: водіть своїх дам не до майстерні, а кудись в інше місце.

      – Куди? – питає Вільке, видлубуючи з зубів риб’ячі кісточки. – В тім-то й горе! До готелю? Надто дорого. Та й поліцейської облави страшно. До міського парку? Знову ж таки страшно поліції. Сюди на подвір’я? То вже краще в свою майстерню.

      – А хіба у вас немає квартири?

      – Є кімната, але там теж небезпечно. Моя хазяйка – справжня відьма. Колись давно я з нею трохи спав, як не було нікого іншого. Розумієте? Зовсім недовго. Але ця відьма ще й тепер, через десять років, ревнує. Залишається тільки майстерня. Ну, то як з дружньою послугою? Познайомите мене з дамою в светрі?

      Я