Повія. Панас Мирний

І не доб’єш прокляту! Лиха година тебе не візьме від мене! Вонюча, паскуднюча, стидка-бридка!

      – Легше, легше! – донеслося з улиці.

      – Ось не займай лиш, хай йому! – казав другий голос.

      – Чому? – допитувався перший.

      – То Загнибіда бенкетує. Причепиться – не одв’яжешся!

      Загнибіда мов не чув тії розмови прохожих, стояв серед двору та, знай, костить жінку на чім світ стоїть; а та, обливаючись слізьми, прохала його іти спати.

      Далеко-далеко за північ, видно, вже притомившись лаятись, він пішов до рундука і сів на крильці. Коли бліда зоря зайнялася над сонною землю і Христя вилізла з-під комори, щоб піти у хату нагрітися, то перше усього кинувся у вічі їй Загнибіда. Сидячи на рундуці і схилившись до стовпа головою, він спав. Христя і сонного його злякалася. Щоб, бува, як не збудити, вона на пальчиках покралася за хвіртку і стояла за ворітьми, чуманіючи, поти не почула гомону у дворі. То гомоніли товстий крамар та гнилозубий чоловік, тягнучи Загнибіду в хату. Їм не під силу було утягти його п’яне тіло – і хазяйка кликнула її допомогти.

      IV

      – Ти не потурай, Христе, на те… Що п’яному не забреде у голову? П’яний не поставить свічки, а звалить, – уговорювала Загнибідиха Христю, як крамар і гнилозубий чоловік пішли з двору.

      Христя мовчала, хоч її і зло брало за вчорашнє: вона за цілий день тільки невеличкий шматочок хліба з’їла; цілу ніч просиділа під коморою, перемліла та перемерзла – та що їй було казати? І кому казати? Їй, хазяйці, його жінці? Хіба вона сама не бачила, сама не чула? Хіба їй самій не досталося?

      – От тільки чого буду тебе прохати, – помовчавши трохи, знову почала Загнибідиха. – Що він тобі буде казати – не втаюй від мене… – І Загнибідиха заплакала.

      Христі стало жалко хазяйки. Вона б рада її й утішити, та чим же ти утішиш?

      Переплакавши, Загнибідиха знову начала гірко-журливо:

      – Ну й життя! Ворогові своєму не бажала б такого! Хоч би діти були… Зреклася б тебе, допеклого, осоружного! Пий, гуляй, розпутничай – мало б мені було нужди… Ніт же! Господь і тим не благословив… Чи я вже удалася така нещасна, чи согрішила перед Богом, що на мені все лихо окошилося!.. Нас троє було. Старша сестра умерла дівкою, брат – оженившись, а я зосталася… Навіщо?.. Он учора, як сова та, як сич, цілу ніч простогнала та проголосила; а Бог знає, що ще сьогодні буде… Отаке моє щастя, Христе! Заклинаю тебе усім святим на світі: будеш іти заміж – не йди за крамаря, не йди за городянина, – і в того, і в другого ні жалю, ні совісті! Іди ти краще за хлібороба… Як згадаю, як жилося в селі у батька, що б тепер дала, коли б воно вернулося?.. По весні або влітку устанеш рано, підеш на поле – просторо тобі та любо. Сонечко стиха гріє, вітерок легенький дише, польові пахощі: чебрець, жовтоцвіт; жайворонок над головою в’ється, щебече; а перед тобою довгі-довгі нив’я – так і хвилюються, так і колосяться… От тільки хіба в жнива сонце надолужає; та коли жнеш високе колосисте жито або яру пшеницю, та в гурті, та з піснями, то й те байдуже. Незчуєшся, як той день довгий