Повія. Панас Мирний

хазяйка, – сказав він, коли Загнибідиха вийшла з кухні.

      – Все рівно, що мати, – одказала та тихо.

      – Значить, тобі добре! За селом байдуже?

      – Всього буває. Часом – з квасом, порою – з водою. А у вас же на селі як? – І Христя почала розпитувати про знайомих.

      Карпо розказував, що за нею журяться дівчата.

      – Горпина скільки раз забігала провідати матір, розпитати за тебе; хвалиться, що тепер без тебе й улиця – не улиця; все збирається сама у город служити. Вона б, може, й зібралась, так мати спиняє.

      – А Ївга? – спитала Христя.

      – Ївга заміж збирається.

      – За кого?

      Карпо усміхнувся.

      – Та вже ж не за кого – за Тимофія! Там у них чудасія та й годі. Вона то хоч і зараз, так він, бач, не хоче. Діло дійшло до суду, до позвів… А це хтось казав, що, либонь, наладилося. Незабаром і весілля.

      – Нуте, а Супруненко удовольнився?

      – Удовольнився!.. Все налазить на матір за подушне. Коли б я не одстоював, то хто його знає, що б воно й було. Сказано – як оса та ув’яз! Та, видно, йому Бог не попустив сього даром.

      – Як саме?

      – Колотиться з сином. То він був недужий, а то й одужав, та хто його знає, що йому поробилося: ходе, як дурний. А це після свят надумав кидати батька, – піду на заробітки… Батько не пускає; так хоч у город піду наймуся, а в одну шкуру – не хочу дома бути! Батько задержує, не пускає. Звісно, соромно такому багатиреві сина-єдинця у найми пускати, а він рветься. Доходе до лайки й до бійки. Грицько хвалився, – либонь, п’яненький! Якби, каже, знав таку свою лиху годину, не боронив би йому тебе брати.

      – Хай він піде тричі умиється з своїм Федором, – одказала гордо Христя.

      Розмова на тому і порвалася. Карпо, довечерявши, пішов до шкапи довідатися, а Христі чогось так важко на душі стало. Їй наче й шкода Федора, а згадає про похвалки Грицькові – досада так і впнеться в серце. «Як то він носиться з своїм Федором! Дума, як богач, то так усяк і побіжить за його…»

      Невесела лягла вона спати і довго не спала. То вона ворочалась; то думки все такі непривітні ссали за серце – і вона важко зітхала. Їй зразу одпала охота і додому їхати. Чого вона поїде? За матір Карпо звістку привіз – здорова, тільки журиться… А кого їй більше бачити? Ще стрінеться з дурноверхим Федором, то знову підуть про неї поговори… Незчулася, коли й заснула. Прокинулась – уже світ білий заглядав у вікна, і Карпа не було в хаті. Вона вийшла довідатися – чи немає на дворі, – і на дворі не було.

      Карпо махнув на базар, щоб мерщій справитись і, не гаявши часу, повернути додому. Коли він вернувся, Христя не тільки зібралася в дорогу, а й по хазяйству – дров наносила, овощ на страву накришила.

      – А що, справилася? – питає Карпо.

      – Уже.

      – То и поїдьмо.

      – Зараз хазяйка з базару вернуться.

      Загнибідиха не забарилася: про неї тільки що говорили, а вона і на поріг. Христі здалося, що вона наче і на лиці трохи почервоніла, і очі в неї сяли-грали.

      – Забарила я вас? – спитала.

      – Ні, я сам тільки що в хату, – одказує Карпо.

      – Ну, й гаразд.