Повія. Панас Мирний

жартами Колісник.

      – Не в вашу дяку! – укоряє крамариха.

      – З наймичками йдіть спершу христосатись! – уколола дячиха, сверкнувши злими очима.

      – З наймичками буває часом краще, ніж з ким другим, – додав гнилозубий чоловік.

      – Ще й ти туди! Ще й ти! Не гніви вже хоч Бога! – призро одказала його жінка.

      Гнилозубий чоловік зморщився, скривився й ще миршавіший здався, ніж був до сього.

      – Що ж я? Я нічого. Не личком же, бач, шитий! – виправлявся він.

      – Коли не ликом, то валом! – скрикнула, заливаючись реготом, крамариха. Другі жінки теж зареготалися.

      – Коли ж так, – мовив Загнибіда, – коли вони нас не приймають, – не хочемо ж і ми бути з ними! Хай вони собі осібно, а ми – осібно. Ходімо. – І, взявши за поперек гнилозубого чоловіка, Загнибіда напрямився в кухню.

      – Куди ж ви? – непокійно на них зирнувши, спитала Загнибідиха.

      – На просторе… Хай вам! – мовив Загнибіда.

      Олена Іванівна, мов ужалена, опустилася, лице їй поблідло, очі похмурилися.

      – Куме! куме! – крикнула навздогінці крамариха і завела:

      Ой, куме, куме,

      Добра горілка.

      – Випиймо, куме, для понеділка, – товсто одказав Загнибіда, вертаючись назад до куми, котра уже й місце для його одібрала. Загнибіда сів.

      – Отак буде краще! Посідаймо рядком та побалакаймо ладком; посідаймо близенько та вип’ємо по чарочці повненько! – сказала гнилозубого чоловіка жінка, Колісникова кума.

      – Сам Бог глаголе вашими устами! – скрикнув Колісник, опускаючись коло неї. Товстий крамар і гнилозубий чоловік собі примостилися до гурту.

      – Жінко-голубко! – мовив Загнибіда. – Ти ж у мене перша, ти ж у мене й остання! Попотчуй добрих людей. Страх мій, люблю посидіти з добрими людьми, погомоніти, поспівати.

      – Уже ж коли співати, то божественної, – сказала дячиха.

      – Божественної! Божественної! – загукали кругом.

      Крамариха завела «Христос воскресе!»; другі підхопили. Жіночі голоси тонко-тонко виводили; чоловічі, мов жуки, гули; один Колісник гукав товстого баса, аж вікна бряжчали, за що його кума раз по раз садила кулаком у спину. Колісник мов і не чув тих духопеликів – співав; зате на кінці так придавив, що кума не здержалася і з усього маху стусонула Колісника межи плечі; той векнув. Усі зареготалися, а Колісник, повернувши назад себе руку, ущипнув куму. Та скрикнула, поточилася на стіл… Пляшки й чарки захиталися, попадали… Почувся брязкіт битого скла.

      – Стійте! стійте! не бийте! – хтось скрикнув.

      – Нічого, нічого. Де п’ють, там і б’ють! – одказав Загнибіда. – Жінко! попотчуй ще.

      Після сієї уже не примічали, як слід співати, якої держатись. Дячиха завела «Удівоньки»; крамариха – «Куми»; червонопика Колісникова кума – «Не чіпайте мене, хлопці, – по телята я йду»… Товстий крамар, схилившись на плече до дячихи, плакав; Загнибіда, слухаючи крамариху, совав ногами то сюди, то туди; гнилозубий чоловік, приткнувшись до стіни головою, хропів на всю хату; Колісник підгукував Загнибідиній