Повія. Панас Мирний

рублів п’ятдесят: та ще не без того, що й за подзвін хто перекине. Він один знає, по кому і як дзвонити. Хто скільки дасть – так і дзвониш! Даєш ти гривню – на гривню задзвоню, сороківку – на сороківку, а за карбованця – так одклепаю, що аж плач розбиратиме! Кажуть: легко дзвонити – потяг за хвіст та й усе! Та ні: і до дзвона з невмитою, пикою не йди!

      Усі знали, що він жонатий; один він не признавав, бо такий п’яний вінчався, що й світу не бачив. До того і жінка не жила з ним, а хилялася по шинках, волочилася з москалями. Тверезий – він був тихший води, нижчий трави; зате, як скинув чарку-другу – де те і завзяття візьметься: бадьориться, хвастається, словами, як горохом, сипле.

      От і тепер. Чи давно він сидів у кухні на лаві самотою, звісивши на груди свою понуру голову? Його ніхто не прохав випити-закусити, він нікому нічого не казав. Христя, стоячи коло печі і позираючи на його, думала: чого сей чоловік сидить сам собі, не їсть, не п’є і ніхто його не припрохує?

      Так було, поти у кухню не навернувся товстий крамар.

      – Тимофію! А ти чого сидиш тут, понурився, не п’єш, не їси? – і, недовго думавши, ухопив його за руку й потяг до столу.

      Недовго вони там пробули, та назад вернувся Тимофій уже другим чоловіком: вирівнявся-випрямився, очі грають, брови так і ходять, ще й своїми тоненькими вусами моргає. Христя ніяк не здержалася, щоб не засміятися.

      – Ти чого регочеш? Ти хто така? – присікався він до Христі, моргаючи так чудно бровами, що та аж натужується, щоб не сміятися, та ніяк не здержиться.

      – Та се… – почав товстий крамар, ледве язика у роті повертаючи, – дівчина!

      – А коли дівчина, то чому заміж не йдеш? – питає Тимофій.

      – Та вона б, може, і теє… та, бач, не трапляється жениха.

      – Ху! – хукнув Тимофій. – Якого тобі жениха треба?

      – Сватай, Тимофію, – хтось сказав з купи, що почала збиратися кругом їх.

      – А що? Хіба не підеш? Ти не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв! – скрикнув він, тупнувши ногою, як півень, і моргнув усом так, що усі аж за животи вхопилися.

      Як грім, гуркотів регіт по хаті, та Тимофій на те не вдаряв. Він близенько підійшов до Христі, почав любенько заглядати їй у вічі. Христі спершу було смішно, а як насунули люди дивитися, то їй і соромно стало, і страшно. Опустивши у землю очі, вона геть подалася до кочерг, Тимофій за нею.

      – Серденько! – скрикнув він тонко та голосно і аж підскочив.

      – Чого ви пристали до мене? Гетьте! – образливо одказала Христя.

      – Панікадило душі моєї! – гукнув він удруге, ударивши сам себе кулаком у груди.

      Люди так і покотилися зо сміху, а Тимофій стоїть перед Христею, б’є себе в груди та вичитує.

      – Се та, кого жаждала душа моя! Прийди ж, ближняя моя, добрая моя, голубице моя! Прийди в мої об’ятія! – І, розставивши руки, уже намірявся був обхопити Христю.

      – Тимофію! Що се ти? – роздався ззаду його голос.

      Тимофій озирався і руки опустив, перед ним стояв батюшка.

      – Зовсім засоромив дівчину, – сказав отець Миколай, зирнувши