Повія. Панас Мирний

темна тінь ночі; в хаті ще більше потемніло: стіни – мурі, у кутках – як сажа чорна, тільки крізь шибки уриваються жовтуваті пóмерки.

      – О-ох! хоч випити, – почувся голос Загнибіди; далі мацання руки по столу, брязкіт битого скла.

      – Чорт би вашого батька взяв! – крикнув Загнибіда. – Світла дати! Чому світла й досі немає?

      Загнибідиха, вискочивши з кімнати, кинулася світити. Поти знайшла сірники, поти засвітила, Загнибіда сидів і лаявся. Як засвітила – то аж скрикнула: нова скатертина трохи не вся залита наливкою, розбите скло валялося по столу.

      – Господи! Чи не можна б спершу засвітити, та тоді випити, коли так заманулося, – сказала вона.

      – Мовчи! – гукнув Загнибіда, хижо сверкнувши очима. – Ще мені не залили за шкуру сала? Ще й ти туди?

      Загнибідиха глянула докірливо на нього, повела плечима і вийшла в кухню.

      – Христе-голубко! Дивися, пожалуста, за ним, щоб він, бува, хати не спалив, а я піду та трохи спочину, бо це вже жди всюночної… Ох, побила мене лиха та нещасна година! – зітхнувши важко, тихо сказала вона і пішла в кімнату.

      Гіркі думки знялися в Христиній голові… «Обійшли-окрутили, як самі знали, та ще й голубкою величають… Ой, добрі та любі!» – думалося їй, а в серці почувався якийсь жаль до Загнибідихи. Якась таємна думка, що ця жінка ні в чому не винувата, що вона сама немалу випила на своєму віку та ще й випиває, ворушилася у її душі. Глибоко та важко зітхнувши, вона сіла на лаві так, щоб видко було, що Загнибіда буде робити. Загнибіда сидів за столом проти неї і, уп’явши очі у кінець ґнота, божевільно дивився на світло. Нешвидко перевів він їх на розлиту по столу наливку, підняв руку, умочив пальці й почав мастити голову… Христя тихо зареготалась – такі смішні їй здалися ті витребеньки п’яного хазяїна… Палкий погляд Загнибіди, досягаючи до неї аж у кухню, перервав її регіт. Вона затихла; Загнибіда, наставляючи ухо, слухав… Стало тихо-тихо; Христя чула, як у неї серце кидалося… Це Загнибіда устав, налив чарку, випив і на пальчиках покрався у кухню. Христя закам’яніла на місці. Вона навіть не пригадає, як Загнибіда опинився біля неї, пригорнув до себе і тихо поцілував у щоку… Огонь – не огонь опік її; якась огненна течія розлилася по її тілу.

      – Христе-голубко! – шепнув він, пригортаючись до неї.

      Вона тріпнулася, мов уражена.

      – Чого ви лізете? Гетьте! – скрикнула вона на всю хату, одпихаючи його від себе.

      – Цссс!.. – засичав Загнибіда і знову почав дослухатись. Кругом, як у вусі, тихо, тільки з кімнати доноситься сап важкий.

      – Знаєш що, Христе? – почав він. – Я тобі заплачу ті гроші, що батько зазичив у мене.

      – Чула я, як він зазичив. Спасибі вам з Супруном! – відказала Христя.

      – Що ти чула! То – брехня! Їй-богу, брехня… А от що я тобі скажу… Хочеш бути багачкою, ходити у шовках, у золоті?

      Христя мовчала.

      – Що твоя душа забажає – все тобі буде! Чи їсти тобі, пити… Ти бачила оту здохляку? – ткнувши пальцем на кімнату, спитався Загнибіда. – Їй день віку, та й того я ще укоротити маю… Стидка-бридка!.. А ти мені якраз під норов підійшла…

      Христя