Повія. Панас Мирний

поміж народом.

      – Ти ж чув, що я тобі наказувала, старий чорте! – гукнула дячиха, смикнувши його ззаду за косу.

      – Чув, чув! – вириваючись, мовив дяк і скрився в сінях.

      – Ох ти, моя неписана! – скрикнув Тимофій, ущипнувши на виході Христю за руку. Та не видержала і зо всього маху всадила кулака в Тимофієву спину, аж по хатах загуло.

      – Ото посватала! Молодець! – хтось промовив.

      – Хто кого? – спитався Колісник.

      – Он та дівка Тимофія.

      Колісник скинув на Христю очі. Червона і гнівна стояла вона у порога коло печі.

      – Де ти, серденько, була? – спитався він, підступаючи до неї. – Я ж з тобою й не христосався! Христос воскрес!

      Поки Христя зібралася, що їй одказати, як Колісник уже й обняв її.

      – Не дуже, Костю, не дуже! Щоб, бува, губ не попік! – гукав ззаду його товстий крамар.

      – І я не христосався! – десь вирискався гнилозубий миршавий чоловічок і – цмок Христю в щоку.

      Товстий крамар і собі приложив жирнючі та слиняві губи. Христя поверталася то сюди, то туди, соромилася, мліла. Вона не знала – чи їй плювати в очі сій п’яній зграї, чи лаятися, чи плакати.

      – Стій! – гукнув Загнибіда, вертаючись у хату й побачивши, як Христя побивається у міцних Колісникових обіймах.

      – Костянтине! Що се ти? Підожди ж, я жінці похвалюся, – повернувся він до Колісника.

      – Нема, братику, дома, – одказав той, випускаючи Христю. Та прожогом кинулася з хати і трохи в сінях не збила з ніг хазяйки.

      – Куди се, як божевільна, несешся? – спитала Олена Іванівна.

      – Та он… вони… Хай їм! – з плачем жалілася Христя. – Коли так, то я й кину.

      – Що там таке? – спитала Олена Іванівна.

      – Цссс!.. – заходило в кухні.

      – Не руш хазяйського добра! – вийшовши серед хати, гукав Загнибіда. – Не руш.

      – Чого ти желіпаєш? – сказала вона чоловікові. – Он – люди, он – благородні! – І гнівна пройшла у світлицю.

      – Отак, як бач! Хто кислички поїв, а кого оскома напала, – сказав Загнибіда, чухаючи потилицю.

      – Отак і в мене, – хитаючи головою, одказав Колісник.

      – Лихо, брат, – не жінки сі! – мовив Загнибіда.

      – Лихо, – підказує Колісник.

      – А коли лихо, то його й залити, – умішався товстий крамар.

      – А справді! – додав Колісник.

      – Ходімо, – сказав Загнибіда.

      – Підожди. Оті пани там! І нащо ти їх напросив до себе? – каже крамар.

      – Хіба я їх просив? Самі набилися. Не плювати ж мені їм у вічі!

      Тільки що проказав се Загнибіда, як з світлиці виходять Рубець і Книш.

      – Попили, поїли у вас, Петро Лукич, – сказав Рубець. – Пора й додому.

      – Куди? Так рано? Та я не бачив, чи ви що й вживали.

      – Вживали, вживали і геть-то! – простягаючи руку, мовив Книш.

      – Боже ж мій! Та, може б, ще трошки посиділи?

      – Ні-ні! Жінки дома ждуть. Ми, знаєте, перельотні птиці.

      – Скажи, хай не задержує, – мовив тихо товстий крамар Колісникові на вухо.

      – Та хоч на дорогу! –