Повія. Панас Мирний

стала коло печі, заслоняючи від його Христю.

      – А та де? – зично спитався Загнибіда.

      – Послала на базар за бубликами, – торкаючи рукою Христю, одказала Загнибідиха. Христя коло печі присіла.

      – Нащо? – гарикнув Загнибіда, гостро глянувши на жінку і, похитуючись, повернув у світлицю.

      У Христі аж дух сперло в грудях, поки Загнибіда допитувався; як же він пішов, а за ним і Олена Іванівна, вона мерщій тихенько покралася у сіни, дослухаючись, що буде далі… «Коли знову здійметься буча по-вчорашньому – кину, утечу додому!» – рішила вона.

      Скільки хвилин пройшло незамутної тиші. Це зразу наче у дзвони вдарено.

      – Жінко! – гукнув Загнибіда.

      – Я тут, – почувся її тихий, болісний голос.

      – А-а… ти тут… А я думав, пішла куди. Може, кого кращого знайшла?.. Га?.. Кращого?.. Сідай отут проти мене, дивись мені у вічі… Тільки й добра у тебе, що очі… а то все – кат знає що!.. Дивись на мене! – вередував Загнибіда.

      – Та я ж дивлюся.

      – Дивишся?.. Дивись, поти я не засну… Коли ти вірна жінка, Богом дана, ну, і дивись, і доглядай свого чоловіка!.. Ти бачиш – я п’яний… Ну, і доглядай мене. І засну – доглядай… І за сон не ручайсь… Бо я й сонний устану і піду до других.

      – Що ж мені казати? Твоя воля, твоя й сила! Уже ж я тебе не вдержу.

      – Не вдержиш? А держиш… О-о, ви гарні! Всі ви гарні та тихі… А сто чортів по сто гнізд звили у вашій проклятій утробі!.. Ні самі не живете, ні другим не даєте жити… Мало вас бито, мало вас вчено… он то що!..

      Далі його голос обірвався – затих. Христя довго дослухалася, та вже більше нічого не вчула; коли-не-коли тільки доносилося до неї важке зітхання та плач… Христя на пальчиках покралася з сіней у кухню, з кухні – до світлиці. Двері з кімнати були трохи одхилені, і Христя зазирнула в щілину. Загнибіда лежав на ліжку, закривши очі й розкривши рота; його високі груди важко піднімались та опускались… Загнибідиха сиділа проти його. На її зблідлому лиці ще видні були сліди сліз; почервонілими очима дивилася вона на його; туга, скорбота та несамовита мука світилися ними…

      Несподівано вдарено в церковного дзвона. Зично і голосно розкотився його товстий гук… Христя кинулась; кинулась і Загнибідиха; Загнибіда тільки розкрив очі, бликнув на жінку – і одвернувся до стіни. Христя мерщій покралася назад у кухню.

      Важкі думки обняли її голову, тяжка туга сповила серце. Учорашнє ще стояло перед нею; гірке та образливе, воно ще не пройшло, не утихло; а тут і сьогоднішнє підновило… Бодай ми не родились на світ, коли над нами отак знущатися!.. Он, вивернувся, як кабан, вередує… А ти сиди над ним, дивися на його задуту пику, слухай його варнякання і, проклинаючи, жди, поки засне він. Коли б не гріх, приспав би тебе – довіку не підвівся!

      Все зле і гидке, що затаюється у чоловічій душі на самому дні, спливло наверх, знялося: і гидливість, і ненависть, і ще щось, чого Христя через хвилину сама злякалася. Вона забачила здоровенний кухняний ніж на столі… «Отим би тебе