Повія. Панас Мирний

щось Петро Лукич не теє… – дивлячись на хазяїна, мовив Колісник.

      Загнибіда мотнув головою.

      – Там, у малій хатині, – тихо сказав він, указуючи на двері.

      Колісник, крамар і ще дехто знялися й один за одним посунули в хатину.

      – Батюшка йде! – хтось крикнув у світлиці.

      – Батюшка! батюшка! – заходило по хатах.

      – Постійте! Зараз батюшка буде, – гукнув Загнибіда, протовплюючись уперед стріти батюшку.

      Колісник з серця махнув рукою і сплюнув.

      – Утріться ж, Костянтин Петрович, щоб, бува, бородатий не примітив! – хтось сказав йому.

      – Утріться! Чарка біля рота була – і тут одняли! – мовив він сердито.

      – Та так тільки й довелось подивитись?

      – Атож!

      Дехто зареготався.

      – Коло рота було, та в рот не попало.

      – Та хоч не завдавай жалю, – прохав Колісник, чухаючи потилицю.

      Регіт ще дужчий знявся.

      – Тссс!.. – загуло кругом.

      Гучно і зично роздалося серед хати святе поспів’я. Славили воскресшого з гроба, славили його пречисту матір… Молодий, білолиций та чорноволосий батюшка з хрестом у руках виступив уперед, заводив голосним тенором. За ним диякон, товстий, огрядний, з рижою по пояс бородою, витріщивши булькаті очі, пер, наче з бочки, товстого баса. Стихарний дяк, у косі з сивого, аж жовтого, волосу, старий – аж труситься – деренчав, мов маленьке ягнятко; за ним високий таранкуватий паламар, насупившись, гув очеретяного баска… Хазяїн, хазяйка, звівши до образів очі, хрестилися; гості з усіх боків навколо обліпили причет; передні ще таки вимахували руками, зате задні так стовпились – пальця просунути нікуди.

      Тільки що батюшка, проспівавши, підніс хазяїнам хреста цілувати, як у хату увійшли два панки. Один – середнього росту, натоптуваний, з круглим червоним лицем, так гладесенько виголеним, що воно у його аж вилискувалось, з невеличкими блискучими очицями, котрі, як мишенята, бігали в його то сюди, то туди. Другий – високий, сухий, з одстовбурченими бровами, похмурим поглядом, рудими баками, що, наче ковтуни, спускалися з його кістлявих щелепів.

      Обидва на пальчиках покралися уперед, злегка тримаючи за плечі огрядних міщан, що стовпилися ззаду. Ті, озираючись і кланяючись, поступалися, давали дорогу. Пани попростували до столу.

      – Хто се? – почулося у задніх рядах.

      – Не знаєш хіба?

      – Авжеж, не знаю.

      – Ото сухий, високий – Рубець, секретар з думи; а то червонопикий – Книш, з поліції.

      – Чи бач! Пішов наш Загнибіда вгору: з панами водиться!

      – А-а! Антон Петрович! Федір Гаврилович! – скрикнув Загнибіда, запримітивши Рубця і Книша. – Христос воскрес!

      Почали христосатись. Рубець, суворо похристосавшись з хазяїном, підійшов до батюшки, поцілував хреста і щось тихенько замовив. Батюшка заметушився, подав Рубцеві руку.

      – Несказанно радий! несказанно! – глухо бубонів Рубець. – На місце отця Григорія? Царство Небесне покійному! Приятелі з ним були.

      Батюшка