Повія. Панас Мирний

Великодня. Коли б се на селі було – знала б Христя, що їй робити, куди піти, де погуляти. А тут?.. Тиняється по двору; слухає гомону, що доноситься з улиці; вийде й за хвіртку; подивиться на людей… Розодіті та наряджені йдуть вони на гулянки та на колиски – її минають. А коли хто й заприміте, то хіба на те, щоб поглузувати.

      – Де се така чорногузка взялася? – пита парубок у міщанському уборі другого, витріщивши на неї баньки.

      – З села! не бач? – одказує його товариш.

      Христя мерщій тікає у двір; а за нею слідом погукування та вигукування…

      – А крижаста яка! Чи бач, як вивірчує… – І несамовитий регіт несеться улицею.

      «Чужі, чужі!» – думає Христя, тікаючи в хату. А там – тихо, хазяїни полягали спати. Тихо та сумно, як у домовині. А в селі тепер? – дівчата гуляють, співають; підходять хлопці, домагаються христосатись… Спірка, жарти, регіт… Насилу діждала вечора.

      – Лягай раніше, висипляйся, бо завтра чи і вночі доведеться спати, – каже їй хазяйка.

      «О, добрі які!» – думається їй. І про неї таки згадали, і її не забули!

      На другий день почалася збірка з самого ранку. Перші прийшли близькі сусіди – підганяти хазяїнів до церкви.

      – Пора до божого дому! – гукали, заглядаючи в хату.

      – Ще поспіємо. Заходьте! Заходьте! – запрохував Загнибіда.

      Поки збирались-наряджались, починалась розмова. Розказували, як хто стрівав свято, як провів перший день, що чутно по городу. Жінки тим часом обдивлялися запаси, дивувались хлібові святому, що він у Олени Іванівни завжди і пухкий і високий; розпитувалися – у кого брали борошно, як учиняли, чим завдавали… Звісні празникові речі!

      Аж ось і хазяїни зібралися. Загнибіда нарядився у новий сукняний убір, надів сорочку з манжетами, пов’язав шию шовковим платком, чоботи до вакси, на рипу – пан паном! Олена Іванівна одяглась у блакитне шерстяне плаття, покрила плечі тонким кашеміровим платком, вив’язала голову шовковою хусткою; у вухах сережки блищать, на руках – золоті персні…

      – Готові?

      – Готові.

      І хазяїни, і гості разом пішли до церкви.

      Недавно пішли, та швидко й вертаються: у такі дні незабарна служба… Перші хазяїни уступили у двір, а за ними – й чужі. Чоловіки, жінки, молоді й старі; як бочки товсті, як шила тонкі; низькі – трохи не при землі; високі, як дуби гінкі… А убори-наряди? Червоні плаття, зелені куцини, рябі спідниці, жовті шушони, блискучі ластикові балахони, чорні сукняні каптани – аж у вічі б’є! І все те суне у двір, у хату; вітається, зачинає розмову. По слову: десять душ – десять слів… а то стільки народу?.. Гомін піднявся у хатах, наче у жидівській школі, стовпом стоїть і невгаває, наче вода клекоче у лотоках…

      А ще не всі; то той, дивись, надійде, то другий. У хатах уже й просунутися нікуди; кімната й світлиця повним повні: одні начіплялися на стульцях, на кроватях; другі товпляться, шукаючи місця. Всі позирають на столи, де рядком настановлені пляшки грають проти сонця своїми цвітними настойками;