Кляса. Павло Вольвач

домом, під меморіальною таблицею, що полискує на вранішнім сонці, прикрашена вже прив’ялими бузком і тюльпанами – видно, дата якась була, – зараз стоїть Павло, роздумуючи, куди піти. Втім, що там роздумувать – в гриль, однозначно. Гриль – звичайнісінька пивнуха-забігайлівка, або ще «склянка», як ніхто тут не каже, і «стєкляшка», як кажуть усі. Разом з тим, це епіцентр життя другого Шевченківського мікрорайону, точніше – специфічної частини його підданих. І це якраз і добре, що специфічної, інші Пашка давно вже мало цікавлять, з вечірньої школи починаючи. Гриля – наголос на другому складі, не обминути Пашкові ніяк. Якщо дивитися непризвичаєним оком або, наприклад, з вікна поїзда, що стукотить за посадкою, мікрорайон, мабуть, виглядає понурою дірою. Якщо ж притертися й пообвикнути та знати правильні місця, такі, як гриль, жити можна й тут. Живе ж Пашок. І люди живуть.

      Іти ось тільки одному не хочеться, а Козаків балкон, видний Пашку від «торця», зачинений наглухо – не досвистишся.

      4

      Трудовий фронт, про який згадував Гусак, для Пашка почався рано. Він працює з шістнадцяти років, але всі свої місця роботи сприймає як тимчасові. Коли він іде на завод, завжди думає: «Невже це на все життя?!» З багатьма речами Пашок звикся, тільки не з тоскністю прохідних.

      Хоча і з прохідними можна давати якусь раду. Сергій Шмигельський, з естетбюро, через кальку скопіював відбиток печатки з «увольнітєльної» і, зволожуючи малюнок проспиртованою ваткою, сам шльопає «чекухи» на чистих бланках. Пашок за такими папірцями може вийти і повернутися з двома пляшками за поясом, а то ще й в рукаві пронести, коли осінь чи зима надворі. В гастрономі «у Каті» його знають всі «гружчики», він заходить через службовий вхід і бере скільки треба. Мізинець ось тільки Пашок там вибив, зачепив об металеві ящики в бійці, і палець і дотепер кривий.

      Не працювати зовсім – нецікаво. Що толку самотою сидіти цілими днями на агітмайданчику, як Маріман чи Толя Убийвовк, і ждати, в кого стрельнути руб чи хто пригостить на халяву. «Тунєядець», – кажуть баби в дворі про Марімана. Женя Островський, доармійський Павлів приятель, взагалі презирливо кривить губи: «Лохмандєй. Я з ним в лагєрі сидів. Даси такому чмирю сухарик на ниточці, шоб ковтнув, і водиш по зоні, як козла на вірьовці. Лох слойоний!» А Павло пам’ятає, як за жовтавою каламуттю часу, якраз на «торці», де і щойно, стоїть він, Коля Маріман, зграбно збитий вчорашній матрос «Сєврибфлота» і, повагом повертаючи тугу шию, проводжає поглядом якусь жінку, що із супутником – чоловіча рука на талії, звабний вигин стегна, пройшла повз нього, цокаючи каблуками-шпильками. І Маріман, цикнувши зубом, оком молодого жеребця, зверху-вниз, знизу-вверх, наче покивує, погоджуючись, пече її поглядом вслід, і око його, баске й нахабне, світиться із якогось, вже тепер розмитого, року там так сімдесят п’ятого хіттю і жагою життя. «Смєяцца хохотом», – так він казав та й зараз каже.

      Дорогу на роботу Павло знає до вибоїн, до тріщин в асфальті – мікрорайоном,