Кляса. Павло Вольвач

«овь», так тут ніхто не каже, кажуть «кров», вони читали статтю про наркоманію, десь в Кривому Розі, і тепер насмішкувато цитують ту перелякану журналістку.

      Головне, що Пашок вчасно здимів з дому. Приводів для батьківських нарікань достатньо – і прийшов він вчора пізно, і запах алкоголю ще вчувався вранці в його кімнаті, добре, хоч встиг провітрити. Добре й те, що до нього ніхто не встиг зайти із хлопців – батьки їх і так не сприймають, а після Пашкових зальотів особливо. Більшість з них, на думку батьків – «вурки». Навіть Єгор, котрого батьки хоч і не називають так, але підозріливо приглядаються і принюхуються, коли він зрідка дзвонить до Пашка в двері.

      Мати сьогодні з нічної зміни, а батько, здається, іде в обід на чергування. Ціпок на місці, отже поки що батько вдома. Ціпок стоїть в коридорі, і коли Пашок, взуваючись, іноді чіпляє його, чорна палиця падає з противним гуркотом. Пашку тоді, як ніколи, хочеться її викинути. З паличкою батько справді схожий на сторожа. Те сторожування викликане обставинами, до хвороб батько був старшим майстром в училищі, і на фотографіях того часу він виглядає інтелігентним і навіть одухотвореним, наче якийсь письменник, він і хотів в молодості стати письменником, баба Христя розповідала й дядьки, але такого батька Пашок якраз і не застав, він його пам’ятає або непрацюючим, вічно по лікарнях, або сторожем, і Пашка аж піднуджує від нинішнього батькового статусу, від його похмурого, відстороненого вигляду і від ціпочка, який, на думку Павла, батьку й даром не потрібен.

      Хто не «вурка», так це Юра Садовський. З ним Пашок приятелює ще з дитинства, ще з Чарівного селища, де їхні родини раніше жили. «Пішу стіхі», – років з кілька тому проскрипів Юра, схиливши, мов морожена курка, голову набік. Хлюпали хвилі, від засмаглого гурту глухо гупав волейбольний м’яч… Звідтоді в очах Павла Юра набув особливого статусу. Таких зацікавлень, як у Юри, на районі Пашок більше ні в кого не зустрічав.

      Одного армійського кримського літа Пашок вже, правда, здибав живого поета. Але він був з Києва. Той таємничий, з виголеними скронями чоловік, розповідав дивовижні речі, подорожуючи тисячоліттями, наче салатами й чарками на столі. За його словами виходило, що орії-гречкосії вперше на Землі винайшли колесо, Ісус Христос був галілеянином, тобто з Галичини, а в Іспанії є місто Хатка, що теж неспроста. Пашок дивився в іконописні, напівприкриті важкими повіками очі поета і думав про іспанське місто, а ще більше про те, наскільки ж хороша річ – акордні роботи. Саме так працював той поет-каратист, він влітку сторожував сади в Молдавії, а взимку сидів в найкращому готелі Ялти, дивився на туманне море, пропахле ставридою, і писав вірші.

      Пашок теж би так хотів. І акордних робіт, на які Шашечкін, Пашків начальник, чомусь його не бере, і віршів. Він любить вірші. Любить екзотику.

      …Із копит твоїх у Дніпро

      Вже стікає вода Юкону.

      Або щось таке середземноморське. Як у лазуровому томику Олекси Влизька, котрий ще підлітком розкопав в завалах