Маруся Богуславка. Пантелеймон Куліш

хмари підіймають,

      Як гуррикан страшний тифона в морі,

      І трепетом серця недовіркам сповняють!

XVI

      Гей, підведіть до мене бойового!

      Повчу я молодих орлят літання.

      Не вдержу в грудях серця огняного,

      Не вдержу в серці полом'я-палання!»

      І на баскому скоком опинився,

      Такий же, як і кінь, палкий, зиркатий.

      Заржавши, огир над землею звився,

      Огонь жерущий, аквілон крилатий, —

      І блискавкам його в степу не перегнати.

XVII

      Заграли в труби, загули в тимпани,

      Кобзар потужним голосом залився,

      І струни ніби громом рокотали:

      То пінявий Босфор у скелі бився,

      Душа в старих мов крила розпускала,

      За Кантемиром по полю носилась.

      Велично навкруги Заїра позирала,

      Її обличчє сяєвом окрилось,

      І сльози капали, і серце веселилось.

      Дума четверта

      Невмируща іскра жизні

              Жевріє помалу

      В тілі, що тяжким досталось

              Мукам на поталу.

      По переказу, з давнезних

              Аравійських давен

      Ліками рід Кантемирів

              Широко був славен.

      З купелю саджали в купіль,

               Як малу дитину,

      Полумертву, невладущу,

               Нетямну людину.

      І помалу, поволеньки

              Стала володати

      І руками, і ногами

              Безталанна мати.

      І вернувсь до неї розум,

              Скрушений бідою,

      І мов зо сну розмовляла

              Голосно з собою:

      «Се вже на тому я світі,

              Та ні рай, ні пекло.

      Мов у пеклі, темнувато;

              Мов у раї, тепло.

      Тепло й тихо, тільки чути

              Щось у кобзу грає

      І до струн живих неначе

              Голос промовляє.

      Се, мабуть, тайник-печера,

              Що йде під землею,

      Де сховались наші предки,

              Та й живуть сім'єю.

      Надо мною склеп неначе.

              Звідки ж вітер дише

      І стіною земляною,

              Мов рядном, колише?

      Коло мене щось мов ходить.

              Чи тінь, чи людина?

      Може, се моя Маруся,

               Кругла сиротина?

      Може, вмерла, як і мати,

               Від журби тяжкої.

      І впросилась доглядати

               Неньки неживої.

      Бо не чути, як ступає

               По землі се видмо,

      І його людське обличчє

               Ледве-ледве видно.

      Ні печалі, ні зітхання.

               Бачу, се ж бо й правда:

      Бо немов і я журюся,

               Немов трохи й рада». —

      «Рада, нене, що вернулась

               Божа іскра в тіло.

      Над тобою совершилось

               Благодатне діло». —

      Сі слова промовив стиха

               Дуже дивний голос.

      В бідолашної бабусі