Село не люди. Люко Дашвар

ж ти мій, як цікаво! – Людка мрійливо закотила оченята. – Я вже не можу дочекатися!

      – Терпіння май! – Сергій знов примостився біля Людки, обняв її. – М-м-м-м! Людка! Ти просто королева. І красива, і розумна. Журнали весь час читаєш.

      – Ой, швидше б уже п’ятниця. Замовила Миколі, щоб нових журналів привіз. – Людка поправила заколки у рідкому рудому волоссі, запитала подругу: – Кать! Ти завтра до школи підеш?

      – Не знаю…

      Катерина вже зібралася була йти, коли з темряви виринув Сашко.

      – Оба-на! А ось і Катькин кавалер! – вигукнув Сергій. – Де ти був, Саня?

      – До кургану по темному ходив, як останній ідіот! – Сашко криво всміхнувся до Катерини. – От тобі, Катю, спасибі! До Килини вона йшла, на курган зайшла, батька мого не помітила… Зовсім сліпа чи вдаєш?!

      – То дядько Роман був біля копи? – Катерина почервоніла, та ніч те вкрила.

      – А де ж йому бути?!

      – Вибач…

      Сергій підскочив:

      – Саня! Яке вибачення?! Хай Катька на сюрприз погоджується.

      – Та не бризкай слиною, Серьожа, – Катька на крок відступила. – Пристану на ваш сюрприз. Добре вже, добре…

      Сашко знітився.

      – Добре, то й добре. Я додому… Катя, тебе провести?

      – Ходім.

      Ішли темною вулицею Імені Леніна мовчки.

      Нарешті Сашко кашлянув, обійняв Катерину.

      – Можна?..

      – Та хай… – Катерина всміхнулася, і Сашко враз став хоробрішим.

      – Кать… Як мені буде шістнадцять, я на тобі женитися задумав.

      – Ото дурний! – Катерина розсміялася.

      – А що?.. Будемо спати в одному ліжку… Дітей заведемо. Порожній будинок відремонтуємо й житимемо… Я комбайнер нормальний, усі кажуть. Я з тобою… по-дорослому буду.

      – Я оце «по-дорослому» щоночі вдома бачу. Таткові воно, може, й добре, а мамку шкода. Вона, бідна, за день накрутиться і проситься: «Льончику, любчику, давай спати», а він їй: «Та коли ти вже, їй-бо, наспишся, Дарино! Ану ходи до мене, бо як вріжу…»

      – То твої… щоночі?

      – Ну, майже… Одна радість – як татко п’яний. Приповзе, вирубиться, мамці – рай!

      – А мій… маманю… не того. Ну, не дістає. Навпаки. Вона серед ночі, чую, шепоче йому: «Ромчику! Я ж знаю, ти не спиш… Ну, чого тобі ще треба?! Чого відвертаєшся?!» А батько: «Вигадуєш дурне! Утомився я, Раю. Не стоїть у мене».

      – І чого підслуховуєш?

      – А сама…

      Катерина плечима знизала.

      – Ну, я пішла… До школи завтра йдеш?

      – Піду. Випускний клас. Тре’ старатися.

      – А куди після дев’ятого?

      – Казав же, у комбайнери. У нас і поле своє є.

      – Та знаю я ваше поле. Самі бур’яни.

      – То ненадовго. Батько за трактор домовився. Зоремо, посіємося… Розбагатіємо. Ще бігатимеш за мною.

      – От ти дурний! Одне в голові.

      Лягла Катерина. Ковдрою з головою вкрилася, а не спиться. Сповзла з ліжка і – за хату. У траву, де минулої ночі її дядько Ромко чекав.

      Нікого. Сіла.

      – Що ж то воно було?..

      І до хати – по росі босими ногами.

      Мамка спала і всміхалася вві сні. На підлозі хропів