Село не люди. Люко Дашвар

в потилицю припекло, а Роман усе сидів і сидів під копою недвижно, як та каменюка. Схаменувся тільки, коли гуркіт від дороги пішов. Ноги налиті розім’яв, із-за копи вийшов. Гля’ – сам Залусківський із якимось незнайомим. ЗІЛа на дорозі кинули, до копи чешуть.

      Залусківський Романа побачив – і незнайомцеві, тихо так:

      – І ще одне прохання. Ви, Анатолію Петровичу, не кажіть, що ви зі страхової компанії, бо…

      – Бо що?

      – Та кровососи ж! Як узнають, що я копу застрахував, будуть із мене гроші тягти.

      – Ну, я не знаю…

      – Я віддячу! – Залусківський страховикові.

      Той аж спину розправив.

      – Оце діло. Добре, не скажу.

      – Ну, здоров, Романе! Як справи? – Залусківський ляснув по Романовій долоні. – Горілки не пив? У дівок під копою не встромляв?

      Роман око примружив.

      – Та ні…

      – А це людина із санстанції. Оце у справах їхали. Дай, думаю, на копу гляну.

      – А що на неї дивитися. Стоїть собі.

      – І ви тут цілодобово? – запитав незнайомець.

      – Так. – Роман на нього око скосив: що треба?

      – І нікуди ні кроку?

      – Так.

      – А ім’я ваше, прізвище…

      Залусківський підхопив незнайомця під руку, потягнув від копи.

      – Ну що ж ви, Анатолію Петровичу! Я вам потім його прізвище скажу. У машині собі спокійно запишете. Ми ж домовилися.

      – Та стійте ви! Я ще копу хтів обійти, – пручався незнайомець.

      – І що її обходити? Копа як копа. Головне – під цілодобовою охороною. Поїхали вже папірці заповнювати. Мені ще справ…

      ЗІЛ загуркотів по дорозі, Роман услід машині глянув, насупився.

      – Та ні… то я дурне сказав – «ні кроку».

      І пішов у бік Шанівки.

      – Це якими ж дурними мали би бути ті чужі курви, щоб серед білого дня в копі Залусківського колупатися, – розмірковував дорогою.

      Раїса якраз примірювалася знести курці голову сокирякою. Обернулася.

      – О! Чого це ти вдома, Романе? А копа? Залусківський вигнав?

      – Та ні. Я на хвилю.

      У жінки сокиру з рук.

      – Давай сам.

      Хрясь! Бідолашна курка й не кувікнула.

      – То пощо прийшов? Дай картоплі наварю. Візьмеш.

      – А хлопець де? – озирнувся. – Чуєш, Раю! Де Сашка?

      – Де ж йому бути. У школі.

      – От шкода. Я ж бо хтів, щоб він мене підмінив, а я б за соляру домовився.

      – Давай я тебе підміню.

      Рая на чоловіка дивилася – і не впізнавала. І тверезий, хай би йому грець!

      – Ні, крутися вже по хаті. Піду. Хай завтра вранці Сашка на копу прийде.

      – Добре. Стій! У мене тут… – Рая відсунула від стіни мішок із борошном, витягла з-під нього пляшку «Столичної». – Ось! Візьми із собою.

      Роман – в очі жінчині.

      – Рая… Я як схочу напитися, то знайду. Сховай. Хай буде.

      – Ромчику…

      Жінка – руками по столу безпорадно. От наче треба їй щось у руки, щоби надійніше стало. А тут – сокира. Рая на неї руки й поклала.

      – Ромчику…

      – Ну?

      – Що