Село не люди. Люко Дашвар

Руки за спиною, губу закусила.

      – Ходи, не бійся, – гукнула баба. – Що там у тебе?

      Катерина руку з-за спини:

      – Це вам…

      – Квіти? – баба посміхнулася, як сонця в хмари налила. – Господи всемогутній… Дитино, мені вже років сто ніхто квітів не дарував…

      Катерина розгубилася, очима – по бабиному подвір’ї.

      – Таж у вас квітів повно…

      – Е, то інше.

      – А невже вам більш як сто років?

      – Може… Та ходи вже, не бійся. Їсти хочеш?

      – Їсти?.. – дівка зовсім ні в сих ні в тих. – А я вам їсти принесла… Думала, може…

      – То виймай, що принесла.

      На дерев’яний стіл біля мазанки Катерина виклала десяток яєць, шматок сала і півлітровий слоїк сметани.

      – Може, мало?

      – Посидь. – Баба на палицю сперлася, на ноги немічні зіп’ялася, пошкандибала до мазанки. – А то й ні. Ходи сюди. Винось тарілки надвір.

      Катерина до бабиної мазанки зайшла – аж подих дівці перехопило. Ікони на стінах, під іконами ладанки горять, між ними оберемки трав, і дух такий стоїть, що од щастя плакати хочеться.

      – Отакої! Дівка стовбуром стала, – баба Килина Катерининого плеча торкнулася. – Спочатку поїж. Як за двох…

      Краще б не казала. Де ті сльози взялися.

      – Ой, бабцю Килино! Допоможіть… Допоможіть, бо вдавлюся.

      – То ти мене знаєш?

      – Вас усі знають. Хто кляне, хто боїться… Бабцю Килино… Хіба мені дитину зараз можна? Засміють…

      Баба Килина посуворішала, тарілку з пиріжками Катерині в руки – тиць!

      – От розкомандувалася! Сказано – спочатку поїж. Ходи, дитино. Сідай, зараз кручеників принесу.

      І які ж то були крученики! Катерина один з’їла, другий, третього хтіла – рука не тягнеться… Соромно.

      – Їж, Катрусю…

      – І ви мене знаєте? – дівка третього крученика вхопила була, та після бабиних слів він у горлі й застряг.

      – Іще вдавишся… – баба підсунула ближче тарілку з пиріжками, алюмінієвий бідончик із узваром.

      Катерина їла, пила, й так їй затишно було у дивній оселі старої. А як їсти несила стало, зітхнула, на бабу очі підвела. А та ніби й чекала.

      – От і добре. Пішли до хати. Хай нам святі пособляють.

* * *

      Зайшли. Золоте світло, Катерині здавалося, не знадвору у вікна бризкає, а навпаки – з мазанки надвір. Сіла баба біля столу, свічку запалила, на Миколу Чудотворця перехрестилася, до Біблії поцілунком приклалася, та дівці:

      – Сідай поруч. І мовчи. Не тре’ нічо’ казати. Знаю.

      І голос Килинин тут, у мазанці, зовсім не такий, як надворі. Повторюється відлунням, наче не в тісній мазанці баба сидить, а стоїть посеред величезної печери.

      Катерина не сіла – впала на лаву. На бабу дивиться – і страху нема, тільки передчуття дива дивного.

      Килина очі заплющила, зашепотіла щось, однією рукою перебирає зілля на столі, другу під свічку підставила і віск на неї крапає, крапає. Аж – раз! Жбурнула Килина гарячий віск у зілля, шепотіти перестала, а очей не розплющує. Застигла, мов померла. Довго так сиділа. Аж доки віск не застиг у зіллі, наповнивши мазанку гіркім, як полин, духом.

      – От і все, – баба