Село не люди. Люко Дашвар

згадала мамку з татком, Людку з червоними від помади губами, Сашка із Сергієм.

      – Хто?! Хто мене зачекався?

      – Сто сліпих і один видющий.

      – Дякую вам, бабо Килино. Рудий! Чубчику! До зустрічі.

      Катерина вже відійшла від мазанки, зупинилася, до баби обернулася.

      – Бабо, а що як я сама – сліпа? Якщо не побачу видющого? Це ж так страшно, бабо…

      – Та не страшно… Але й не просто.

      – Ну, піду…

      Катерина – ще крок. І знову – до баби з подивом.

      – Бабо Килино… А казали ж – ви глуха…

      Стара усміхнулася, приклала руку до вуха:

      – Що-що?..

      – Ох ви ж і хитрюща, бабо!

      Розсміялася і побігла геть.

      Баба Килина перехрестила дівча у спину, мовила:

      – Як те сонце.

      Катерина на поріг, мамка у сльози.

      – І де тебе носило?! Усі діти як діти. До школи збігали і вже батькам на городі помагають, а ти…

      – Мамо… Та кажи, я все зроблю.

      – А вже пізно, любонько! Мамка твоя вже все поробила. І курям дала, і за свинями прибрала, і часник на зиму посадила, і борщу наварила, і твої штанці джинсові з вихилясиками попрала. Де ти була, доню?

      Катерина насупилася. Мамка від несподіванки аж руками сплеснула.

      – Отакої! Від мамки секрети завелися. А Людка казала, ти до бабки Килини ходила. І чого? Захворіла? Так у мамки анальгін є, доню, а не всякі шепотіння. Випила б таблетку, і все. Чи як?

      – Та не дійшла я до Килини.

      – І де ж…

      – На кургані сиділа. Чо’сь так сумно було.

      – А від нудьги завжди сумно, доню. Треба було додому мчатися. Ми б тобі ту нудьгу враз зняли.

      – Та ти кажи, мамо. Я все зроблю.

      – Дитино ти моя золота. Ну, зроби… Зроби, якщо так.

      – Кажи.

      – Намий помідорів відра зо три. Будемо сік давити.

      Помідори чекали, поки їх помиють, на кущах у городі. Катерина підхопила відро, взялася рвати. А мамка з хати:

      – То ти на кургані була?

      – На кургані.

      – І як там дядько Роман?

      Катерина присіла за кущ і почервоніла – помідори й ті блідіші. Добре, тільки вони й бачили.

      – Мамо, я на кургані була.

      – Я й кажу. Дядько Роман біля кургану копу Залусківського стереже від бандюг.

      – Нікого я там не бачила…

      – Отакої!

      Вийшла мамка з хати, вулицю Імені Леніна перейшла, біля Раїної та Романової огорожі стала.

      – Раю! Рай! Чуєш?! Катерина моя на курган бігала, то Романа там не було. Чуєш?

      Замість Раїси з дому вискочив Сашко. Мовчки – повз Дарину.

      – І куди?.. – гукнула та.

      – До копи, куди ж іще! – роздратовано крикнув Сашко.

      – Оце діло! Гей, Сашко! Глянь, може, й мій Льонько там десь. А то… череда вернулася, а пастуха нема.

      З хати визирнула Раїса.

      – Та п’ють вони десь на пару!

      Катерина з помідорами до півночі порпалася. Уже й татко, п’яний в димину, ввалився до хати, впав на підлогу посеред кімнати і, перш ніж захропти, вигукнув:

      – Цить