Название | Село не люди |
---|---|
Автор произведения | Люко Дашвар |
Жанр | Современная зарубежная литература |
Серия | |
Издательство | Современная зарубежная литература |
Год выпуска | 2011 |
isbn | 978-966-14-1495-1,978-966-14-1497-5 |
– Та… мені треба.
– Їй до Килини. Чуєш, Катю, а може, ми всі разом підемо? – Людка й справді почувалася королевою. Усіх, як пішаків, розставляла.
– Та ні, дякую. Сама піду.
Сергій – зирк на Сашка, мов ляпаса дав.
Сашко Катерину за руку – цап!
– Та стривай… Куди? Ти що, хвора?
Катерина хлопцю в очі глянула і – дрижаки по спині.
– Саня… Ти на батька схожий.
Сашко руку відпустив. Брови насупив.
– Та йди вже.
«Дядько Ромко теж так казав…» – без жалю подумала Катерина і – навпростець до глиняної мазанки Килини. А позаду – Людка:
– Ну що, джентльмени? Шануймося, бо ми шанівські! Ходімте додому. А Катька потім прийде.
Яка різниця, де болото місити – на дорозі чи в полі? Катерина йшла полем, миші шаруділи під ногами, а вона й не чула. Усе думала: яка ж вона, та страшна баба Килина, про яку все село з переляком говорить. Мамка казала, худа і чорна, як зараза, глуха навіки – можна стати за її спиною і кричати щодуху, а баба достоту не почує. А от як перед Килинині очі – то баба все з вуст прочитає.
– І все чисто лікує? – питала у мамки Катерина.
– Та якби ж тільки лікувала, доню, – мамка полохливо. – Вона ж віщує… А це гріх!
– А хто каже, що гріх?
– Раїса, мати Сашкова. Вона ж раз до Києва їздила на медичну консультацію, а замість того півночі у Лаврі до святих мощів у черзі простояла. Та з людьми поговорила. Приїхала й каже: точно – гріх.
– Мамцю, а чого ж ти сама до неї бігаєш?
– Я по ліки, доню, а не по долю.
«Чого мене до баби тягне? – Катерина аж зупинилася. – Ні ліки мені не нужні, ні доля. Я ж не Людка, я ще й сама не знаю, ким буду».
Глянула – сонце за полудень, попереду вже видно Килинину мазанку, а праворуч – рукою подати – курган.
– Заскочу на курган на хвилю, – сказала собі. – Може, й передумаю до Килини пертися.
Із самого ранку Катеринин татко Льонька гарно вмовляв друзяку Романа піти з ним за сільською чередою. Навіть приховану від дружини Дарини пляшку показував.
Ромко шкулився, очі відводив і все торочив:
– Та не можу. Мені Залусківський наказав трактора полагодити.
– Ромка, ти ж мене знаєш, падло! Я ж сам пити не можу. Я не алкоголік! – Льонька не злився – бентежився: що з Романом? Біда?
– Давай іншим разом… – Роман сам не свій, очі долу, мнеться, як свіжа шкіра.
– Отак мені череду перегидити! – Льонька плюнув і пішов до корів. – Ану мені! Тварюки! Гайда! Гайда!
Батогом спересердя так крутонув, що і власній жопі дісталося.
– І що воно за день?! Не день – «Лісова пісня»!..
Роман провів Льоньку поглядом, сів біля постаменту, на якому колись колгоспниця із серпом стояла.
– Чи й справді трактора подивитися?
А тут і Залусківський чеше.
– Романе, йди. Робота є. За курганом копу сіна склали, знаєш?
– Сам складав. Як не знати. Аж п’ять літрів олії заробив. Оце мащуся тепер щодня від щастя.
– А ти за копу мільйона хтів?! Кажи – будеш робити