Село не люди. Люко Дашвар

Читать онлайн.
Название Село не люди
Автор произведения Люко Дашвар
Жанр Современная зарубежная литература
Серия
Издательство Современная зарубежная литература
Год выпуска 2011
isbn 978-966-14-1495-1,978-966-14-1497-5



Скачать книгу

ти куди?

      – Та… мені треба.

      – Їй до Килини. Чуєш, Катю, а може, ми всі разом підемо? – Людка й справді почувалася королевою. Усіх, як пішаків, розставляла.

      – Та ні, дякую. Сама піду.

      Сергій – зирк на Сашка, мов ляпаса дав.

      Сашко Катерину за руку – цап!

      – Та стривай… Куди? Ти що, хвора?

      Катерина хлопцю в очі глянула і – дрижаки по спині.

      – Саня… Ти на батька схожий.

      Сашко руку відпустив. Брови насупив.

      – Та йди вже.

      «Дядько Ромко теж так казав…» – без жалю подумала Катерина і – навпростець до глиняної мазанки Килини. А позаду – Людка:

      – Ну що, джентльмени? Шануймося, бо ми шанівські! Ходімте додому. А Катька потім прийде.

      Яка різниця, де болото місити – на дорозі чи в полі? Катерина йшла полем, миші шаруділи під ногами, а вона й не чула. Усе думала: яка ж вона, та страшна баба Килина, про яку все село з переляком говорить. Мамка казала, худа і чорна, як зараза, глуха навіки – можна стати за її спиною і кричати щодуху, а баба достоту не почує. А от як перед Килинині очі – то баба все з вуст прочитає.

      – І все чисто лікує? – питала у мамки Катерина.

      – Та якби ж тільки лікувала, доню, – мамка полохливо. – Вона ж віщує… А це гріх!

      – А хто каже, що гріх?

      – Раїса, мати Сашкова. Вона ж раз до Києва їздила на медичну консультацію, а замість того півночі у Лаврі до святих мощів у черзі простояла. Та з людьми поговорила. Приїхала й каже: точно – гріх.

      – Мамцю, а чого ж ти сама до неї бігаєш?

      – Я по ліки, доню, а не по долю.

      «Чого мене до баби тягне? – Катерина аж зупинилася. – Ні ліки мені не нужні, ні доля. Я ж не Людка, я ще й сама не знаю, ким буду».

      Глянула – сонце за полудень, попереду вже видно Килинину мазанку, а праворуч – рукою подати – курган.

      – Заскочу на курган на хвилю, – сказала собі. – Може, й передумаю до Килини пертися.

      Із самого ранку Катеринин татко Льонька гарно вмовляв друзяку Романа піти з ним за сільською чередою. Навіть приховану від дружини Дарини пляшку показував.

      Ромко шкулився, очі відводив і все торочив:

      – Та не можу. Мені Залусківський наказав трактора полагодити.

      – Ромка, ти ж мене знаєш, падло! Я ж сам пити не можу. Я не алкоголік! – Льонька не злився – бентежився: що з Романом? Біда?

      – Давай іншим разом… – Роман сам не свій, очі долу, мнеться, як свіжа шкіра.

      – Отак мені череду перегидити! – Льонька плюнув і пішов до корів. – Ану мені! Тварюки! Гайда! Гайда!

      Батогом спересердя так крутонув, що і власній жопі дісталося.

      – І що воно за день?! Не день – «Лісова пісня»!..

      Роман провів Льоньку поглядом, сів біля постаменту, на якому колись колгоспниця із серпом стояла.

      – Чи й справді трактора подивитися?

      А тут і Залусківський чеше.

      – Романе, йди. Робота є. За курганом копу сіна склали, знаєш?

      – Сам складав. Як не знати. Аж п’ять літрів олії заробив. Оце мащуся тепер щодня від щастя.

      – А ти за копу мільйона хтів?! Кажи – будеш робити