Село не люди. Люко Дашвар

нашому кургані копатися, бо він, бач, від древньої цивілізації.

      – Брешеш? Я на кургані тисячі разів була. Нема там ніякої… цивілізації.

      – От ти, Катька, журналів не читаєш і нічо’ не знаєш. Під курганом – скарб древній. Точно. Люди ж колись не дурні були. Стільки землі на купу недарма наскладали. Щоб ніяка зараза до їхнього скарбу не добралася.

      – Оце так…

      – А ти що думала?

      – Думала, курган для того, аби…

      – Що?

      – До неба ближче. І весь світ роздивлятися.

      – Одне іншому не заважає, – вирішила Людка. – Ну, піду. Буду готуватися.

      – До чого?

      – Стиць, Катя! Стільки всього… Магазин завтра приїжджає! Сашка із Сергієм свій сюрприз для нас готують! А ще – ті люди вчені! Як думаєш, двох заколок досить? Чи, може, ще одну в Миколи купити?..

      Людка не дочекалася відповіді, побігла геть.

      Катерина схлипнула.

      – Господи! Тут таке… А ще ж дядько Роман чекатиме під копою… Як же мені ліфчика треба!..

      Надвечір мамка від закупівельників повернулася, кошики порожні, посміхається.

      – Бачу, бачу… Моркву викопано. От і добре. Зараз ми, доню, яблуками займемося. Ану, командуй! Що робитимемо – повидла густого чи…

      Катерина до неї.

      – Мамо, таке горе…

      – Що сталося? – мамка перелякалася, озирається, ніби те горе десь близько треться.

      – Та Микола… Людка сказала… Тільки за гроші продаватиме. Олії не братиме. Чуєш, мамцю? Не буде мені ліфчика!

      Мамка сіла, кошики в куток кинула. І сміється.

      – От тебе, мамо, не розбереш! – Катерина в сльози. – Що тобі радість, що біда, все смієшся! А мені… мені так болить!

      А мамка й далі – у сміх.

      – От ми зараз твоє горе прикриємо.

      – Чим прикриємо?!

      – Ліфчиком!

      Мамка сунула руку до кишені – і витягла… рожевий гіпюровий ліфчик.

      Катерина як заверещить!..

      – Мамцю! Мамцю!

      Ухопила обнову – і до дзеркала.

      – Мамцю! Мамцю! От ти в мене… А як не підійде?..

      – Підійде. Давай уже, приміряйся скоро. Яблука тре’ чистити.

      – Та я скоро… Скоро!

      Минула година, вже й татко прийшов, а Катерина все перед дзеркалом.

      – Що то воно крутиться дзиґою? – татко мамці.

      – А ось! – Катерина краєчок халатика відкрила. – Мені матуся ліфчика купила!

      – От кляті баби! Так і знав – будемо без вугілля!

      – Татку, ну не сердься, – Катерина до нього.

      І мамка:

      – Давай, Льончику, до столу. Вечеряти час. Утомився?..

      Уже й повечеряли, вже й яблука втрьох перечистили, коли – стук хтось у двері.

      Мамка відчинила:

      – Тю! Раїсо! Чи ти п’яна?

      – Дарино, позич двадцять гривень, – шепоче Рая від дверей. І хитається.

      Коли справа про гроші – татко завжди пильнує. Можна навіть не казати про них, а подумати – все одно вчує. Як почув про двадцять гривень, із кухні вискочив.

      – Ану, Рая, зайди… – каже, щоби мамка без нього грошей не тринькала.

      Сіли на кухні втрьох – мамка з татком і Раїса Романова.

      Катерина