Село не люди. Люко Дашвар

почервоніла, бровки насупила.

      – Якби ж сама знала? Ноги привели…

      Гоц! І з Романа всі декорації злізли. Затремтів, руки вперед простягнув, як сліпий.

      – Дитино золота! Русалонько…

      – Ой! Дядьку Романе, не підходьте! – перелякалася.

      – Не бійся! Я тебе не скривджу. Ну, дай руку… Тільки руку. Ось бачиш, і не страшно. Сідай. Сядь, Катю…

      – От якби стоячки…

      – Не бійся.

      – Добре, добре.

      Катерина сіла біля копи. Роман опустився поруч, руки зціпив, аж кістки хруснули.

      – Ти… прости мені. Біс поплутав. Наче марево найшло. Я тебе й пальцем більше не торкнуся. Русалонько… Рости. Я почекаю. Чуєш? Чекати буду, хоч би що!

      – Так то була… не любов?

      – Прости… Не можу пояснити. Мала ти ще. Любов… Тільки… Мала ти ще. Гріх. Я чекати буду.

      Катерина Сашкові слова згадала, вдихнула глибоко.

      – А може… не стоїть уже?

      Роман схопив дівча за руку, затиснув долоньку межи своїх ніг.

      – От воно! «Не стоїть»… Стоїть! Як залізо! Та я втерплю! Бо в мене до тебе… не пусте. Чуєш, Русалонько? Я тебе за дружину хочу. Тільки підрости ще трохи.

      – У вас є тітка Рая, дядьку Романе.

      – Розлучуся. Поїдемо геть. Хоч і в Килимівку. Світ великий. Що скажеш?

      – Не знаю… Як сліпа.

      – А ти серце слухай. Це воно тебе сюди привело. До мене привело.

      – Справді?

      – А як сама…

      – Думаю про вас весь час. У Сашки… очі такі ж сині. От нібито зовсім такі самі, як у вас, а я не про нього, а про вас думаю.

      – Серденько моє… Сиди. Сиди й не рухайся. Я твою ніжку поцілую.

      – Я в чоботях! – Катерина розсміялася, а в Романа – ніби крила.

      – Скидай свої чоботи! – теж сміється.

      – У мене п’ятка в «Лісовій пісні»!

      – А мені байдуже. Ось вона… Ніжка дорогоцінна. Русалонько… Люблю тебе. Чуєш? Люблю…

      І так Роман це сказав… Ніби тавро наклав непорушне.

      Катерина розгубилася.

      – Піду я, дядьку Романе. Скоро мамка встане. Кинеться, а мене нема…

      – Іди…

      – Можна я до вас прийду завтра вночі?

      – Ще питаєш… Та я помру, якщо не прийдеш.

      – Бувайте…

      Катерина накинула на плечі мамчину кофтину, побігла до села.

      – Боже, на що я насмілився? – Роман сидів під копою, дивився дівчині услід. – Льонька мене вб’є…

      Ранок. Мамка, як завжди, поперед сонця.

      – Гей, громадяни! Підйом! Льоню! З розсолу почнеш чи до свиней глянеш?

      – З розсолу…

      – Катю, донечко! Вставай, спляча красуне. Гляньте тільки! Коси розпустила… Ще вдавишся колись уві сні.

      Катерина сіла на ліжку:

      – Мамо, я не спляча красуня. Я Русалонька…

      – Ще краще придумала! Уставай уже, Русалонько. І про школу сьогодні не кажи.

      – Чого?

      – Я сметану та яйця закупівельникам повезу, татко в раби до Залусківського, а ти мені гарненько всю моркву повикопуєш, висушиш, поки сонце ще гріє, пісочком перетрусиш…

      – Мамо, завтра