Село не люди. Люко Дашвар

село і стали. Людка вкотре помацала заколки й зиркнула на подругу:

      – Ти якась не така…

      – Та думаю… Може, не до школи…

      – А куди?

      – До баби Килини.

      – Стиць, моя радість! Я тебе чекала…

      – Людка, мені треба.

      – Якась ти не така…

      – Мені треба…

      Людка згадала, як цілісінький ранок наводила красу, щоби шокувати хлопців у школі. Невже дарма?! Через цю вперту Катьку ані Людчиних заколок, ані спіднички ніхто не побачить, бо йти до школи без подруги Людці зовсім не мріялося.

      – Катрусю… Благаю. А потім я з тобою до Килини.

      – Хай так.

      Дівчата ступили у багнюку, що вела до Килимівки, години зо дві місили її, але до школи майже вчасно прийшли, ще й із ногами непотомленими. Звикли.

      Килимівська школа нахабно займала один із найкращих будинків села, що зберігся ще з довоєнних часів. Казали, свого часу тут, на двох поверхах кам’яної будівлі, у всіх її дванадцяти кімнатах із пічним опаленням, розміщувалася сільська лікарня.

      – А от і брехня! – не вірила Катерина. – Де ж стількох лікарів набрати? Онде тітка Віра, фельдшерка килимівська. Сидить у ФАПі, як музейний експонат. Одна на всі десять квадратних метрів. Хоч би хто зайшов.

      – Якщо ти, Катерино, будеш так часто уроки прогулювати, то доведеться школу до приміщення ФАПу переводити, – відповідала на уроці історії вчителька Марія Іванівна, яку поза очі всі звали просто Марусею.

      – Хіба я одна, – протестувала Катерина на Марусині закиди.

      – То ж бо й воно, – відповідала Марія Іванівна на уроці математики. – У класі всього вісім голів, та й ті – відсутні.

      – Ми з мамкою картоплю копали, – виправдовувалася Катерина.

      – А після школи картопля не копається?.. – запитувала Марія Іванівна на уроці фізики. – Не можу ж я проводити уроки, коли у класі двоє чи троє учнів.

      – Хіба я винна, що інші не ходять? – дивувалася Катерина.

      – Учися за себе відповідати, – одказувала Марія Іванівна на уроці англійської. – Невже хочеш у Шанівці залишитися й коровам хвости крутити?

      – Не хочу, – лякалася Катерина.

      І може, саме після сперечань із Марусею якось запитала… Та не себе.

      – Людка, ти ким будеш?

      Людка до дорослого життя готувалася серйозно.

      – Я буду королевою Шанівки, – відкрила таємницю. – Тільки… цить! Нікому.

      – Королевою… Це як?

      – У мене буде бізнес, як у Тамарки з кіоску. Красива я буду, як… квітка. Чоловіком у мене буде найкращий шанівський хлопець.

      Катерина перебрала у голові всіх шанівських хлопців і розреготалася.

      – Людка! Таж у Шанівці їх усього двоє: Сашка, дядька Романа син, і Серьога Тамарчин, матюган чортів.

      – От! Бач! Є над чим думати.

      – А ти вже й думала?

      – Боже, та я ночами не сплю… Тільки про це! Мабуть, треба Сергія окручувати. Усе ж Тамарчин син. Кіоск мають… Буде мені фундамент.

      – Ти…