Молоко з кров’ю. Люко Дашвар

прийшла хреста на його могилці поправити, бо геть похилився. – Він до неї – і так і сяк, а Маруся знай сміється. А дарма. Льошка – хлопець видний. Вчений. Добра була б пара.

      Про весілля впертої румунки Марусі та Ганиного сина Олексія Ординського Рокитне гуло вже другий тиждень.

      – Ну, врешті, – казали, – опреділилася румунка! І бач, яке воно терпеливе. На першого-ліпшого не кинулося. Це ж треба, щоби Ганин Льошка в інституті відучився, у армії відслужив і тільки на два дні до матері в Рокитне заскочив, бо на якесь комсомольське будівництво записався, а вона його враз обкрутила – чхнути не встиг! Ой-йой! І вже не треба хлопцю ніякої тундри, чи куди він там намилився… Уже йому Рокитне – білий світ, бо тут Маруся-цяця по грудях червоні коралі катає.

      Льошка Ординський тільки з’явився на селі, тільки вулицею пройшов, а рокитнянським дівкам враз у скронях загуло. Оце так хлопець! Високий, міцний, аж грубий, синє око нахабне, горделиве, русявий чуб кучерявиться. Ой, мамо, тримай, бо встояти неможливо! А розумний! Як почне тобі про далекі світи, природні дива й усілякі технічні досягнення, оце б слухати і слухати. А якщо ще до нього притулитися б… Ой, мамо, тримай свою доню!

      Маруся саме до контори йшла, коли Льошку Ординського до друзяк по Рокитному понесло. Всміхнулася.

      – Чи не Ганин Льоша часом у рідне Рокитне повернувся?

      Оце й усе. Пішла, а він за нею.

      – Чекай… Та зачекай!

      Зупинилася.

      – Маруська? – грубо. – Румунка? – ще грубіше. Бо ж треба якось ту несподівану розгубленість сховати. – Так оце, виходить, ти тепер сама…

      – Сама красива, – серйозно. І пішла.

      Ну і пропав хлопець!

      За місяць весілля намітили, бо Льошка чекати не хотів, хоч Маруся й казала, що восени краще. Та – ні! Пече хлопцеві, усіх закрутив, голова колгоспу Старостенко через нього на серце жалітися почав, бо ж – і вдень і вночі від Льошки спокою нема: то на роботу опреділи, то дай «бобика» у місто по горілку змотатися, то хай сільрада в суботу працює, бо молоді, бач, у суботу розписуватися будуть…

      – То і йди до голови сільради! – кричав Старостенко, а Льошка йому:

      – Матвію Івановичу! Як ви голові сільради скажете, так і буде. Він у вас ще з війни в ад’ютантах, кажуть…

      І послав би Матвій Старостенко Льошку не тільки до свого друга голови сільради, а й подалі, та дуже вже спокуслива ситуація вимальовувалася: його секретарка Маруська прибила до колгоспу хлопця з вищою економічною освітою, а Старостенко, хоч і був за освітою фельдшером, уже понад двадцять років головував у Рокитнянському колгоспі й кумекав правильно – час шукати собі на заміну людину освічену, молоду і, бажано, з місцевих.

      – Буде тобі сільрада в суботу, – буркнув. І таки дотримав слова.

      У ту суботу Орися накинула на плечі гарну квітчасту хустку, вийшла на ґанок і гукнула дівчат, що метушилися у дворі.

      – А що дружки-подружки! Хто допоможе нареченій вбратися?

      Дівчата як заверещать! Та одна перед одною – до хати. Орися руками розвела.

      – Та