Молоко з кров’ю. Люко Дашвар

хай, – прохрипів. І – попливло.

      І попливло ж. Маруся очі заплющила – зник світ. Нічого навкруги – ані люстри клятої, ні вітру з вікна відчиненого, ні випадкового комара на плечі… Нічого. Тільки він. І вона. Злилися – одне тіло, одне, не розлучити, не розірвати. Довірилася. На простирадло відкинулася, він – на неї. Всім тілом. Так краще. Так правильніше. Чоловік завжди… завжди повинен зверху бути. Злилися. Не розірвати, і тільки ніби барабани нетутешні, різкі всередині підхльостують – усе швидше, швидше, швидше!

      Льошка заціловував білі щоки, тягнувся до шиї… Стиць! Аж струсонуло. Барабани обірвалися. Що це? Губи наштовхнулися на холодні коралові намистинки. Схопив коралі та – з шиї. Мармурова… Прекрасна… Гола… Ніжна, як молоко. Нічого червоного! Нащо коралі?!

      Маруся завмерла, вхопилася за намисто і розплющила очі. Так близько Льошка ще ніколи не дивився в цю чорну безодню.

      – Ти чого? – задихнувся. Барабани… Швидше, швидше… – Не зупиняйся, Марусю! Не зараз!

      – Ні… – прошепотіла. Насторожена. Очі примружила. Пече.

      Відпустив. Не до намиста дурного. Хай би хоч у ватянці була, аби не зупинялася.

      – Та хай, – погодився спантеличено і припав до Марусі.

      «Рип-рип-рип-рип» – не змовчало ліжко з панцирною сіткою. «Шш-шш-шш-шш» – терлися одна об одну коралові намистинки на Марусиній шиї.

      Як молоді знесилилися до останку, на ліжку розкинулися і врешті змогли всміхнутися – у люстрі клацнула і згасла лампочка. Маруся розсміялася.

      – А хоч і всі три!

      Ніби їй у відповідь заблимали і згасли й інші дві.

      – Що це? – здивувався молодий із вищою економічною освітою.

      – Напруга, – сказала Маруся.

      – Напруга… – притис її до себе. – Так зашкалює, що й відірватися від тебе не можу.

      – А я тебе нікуди і не відпущу, – Маруся йому.

      – Та колись таки доведеться, – згадав невчасно про роботу і взагалі – про білий день.

      – Колись ми помремо, – відповіла.

      Стьопка Барбуляк припхався до клубу посеред ночі, коли про молодих уже забули не тільки гості, а й рідні мами. Рокитнянці доїдали печених курей, допивали горілку і, обійнявшись цнотливо і поважно, співали сумних пісень. Ганя з Орисею збирали у великі миски та казанки неторкані ковбаси, печеню, курей та качок, лишаючи на столі в першу чергу те, що швидко псується. Хазяєчки. У Рокитному всі такі.

      – О! Німець! – здивувався Льошчин дружба Микола. Кинувся до пляшки. – А за молодих! За молодих! Ти де загубився? Ми отут… А ти…

      Налив повну склянку, Стьопці простягнув.

      – А що в руках? Кинь! Пити будемо. За молодих!

      Стьопка крутив у руках велику коробку цукерок та все озирався.

      – Та куди її? Привітати хотів… Куди її тепер?

      – З’їмо! – зареготав Микола, і – до коробки, аж Орися – тут як тут.

      – Давай мені, Степане. Дякую за вітання. Я молодим передам.

      Стьопка віддав Орисі коробку, хильнув склянку горілки, заїв огірком, поправив окуляри.

      – Піду, мабуть…

      – Та