Молоко з кров’ю. Люко Дашвар

в паркані! Мабуть, коханець до Орисі бігає…

      – Звідки йому в Рокитному взятися? – друга. Та надвір. – Орисю! Скільки вже на тебе чекати?

      З дому – Орися. Сердита. Блискавки ледь утримує. Малу Марусю за руку чимдуж тягне, а та впирається, наче її до фельдшера на розправу.

      – Ану кинь мені оці коники! – Орися. І спересердя Марусю по спині – лясь!

      Маруся надулася, за одвірок вчепилася. Не відірвати. Губи стисла, з очей сльози котяться. Орися доньчину руку відпустила, стала над нею.

      – Ну що мені з тобою робити, теля вперте?

      Мала мокрі очі на маму підвела, кліпає, а одвірок не відпускає.

      Орися зітхнула, рукою махнула.

      – Ну добре…

      Ой-йой! І світ розквіт! Мала як підскочила, як гайнула до хати… Жінки з вулиці:

      – А куди це твоя Маруська вшилася?

      Орися знову рукою махнула, мовляв, хай їй грець, хвіртку відчинила, до хати обернулася й аж розсміялася.

      – От обізяна мала!

      Стоїть Маруся на порозі. Сяє, як той мідяк. А з шиї аж до пупа важке коралове намисто звисає.

      – Ну, то йдемо вже, – Орися їй.

      Маруся мамі киває, а сама й ступити боїться. Врешті руками в намисто вчепилася, дивиться на нього й до хвіртки обережно – крок, ще один, ще…

      – Під ноги дивися, а не на намисто! – Орися їй. – Впадеш, носа розіб’єш, юшкою вмиєшся – і не буде тобі свята.

      Маруся очі від намиста відвела, та рук не відняла. Так і йшла до Орисі, притримуючи важке намисто. А воно собі Марусю по животі – хльось, хльось, хльось!

      Дев’ятого травня герой війни Матвій Іванович Старостенко геть забував, що він тепер велика шишка і головує у місцевому колгоспі. Міцно обіймав кожного рокитнянця біля клубу, наче власноруч перевіряв кількість односельчан, котрих не проковтнула війна, і коли клуб заповнювався схвильованими людьми, дерся на сцену і, чорніючи від спогадів, шепотів у несподівану тишу:

      – Вічна слава героям, що поклали голови у боях проти клятого фрица! Їх спочатку пом’янімо! Ми ще наспіваємося, а вони…

      Вічна слава! Орися з подругами й малою Марусею йшла вулицею до клубу і згадувала, як вперше зустріла казаха Айдара, як той попік руки кропивою, коли тягнувся зірвати для Орисі чудернацьку квітку, якої Орися відтоді більше ніколи у лісосмугах не бачила, як удвох лежали на копі сіна, дивилися у нічне небо, а з неба їм сяяла одна зірка.

      Маруся тяглася за мамою, притримувала важке намисто і все оченятами по вулиці – стріль, стріль! Дивно… Чого це люди до клубу пнуться і ніхто на Марусю не дивиться? Чого це ніхто руками не сплесне, не зупиниться від подиву, не вигукне: «Та ви тільки гляньте на румунку Орисину! Та це ж така краса, що й очей не відведеш!»

      Раптом зупинилася мама. Руками сплеснула:

      – Отакої! А хустку я в хаті забула!

      Жінки їй:

      – Стиць, Орисю! Ми й так через твою малу запізнюємося!

      Маруся біля мами стоїть і все головою крутить, аж бачить – на лавці біля своєї хати сидить Стьопка-німець. Окулярики поправляє