Молоко з кров’ю. Люко Дашвар

руку взяла і першою до хвіртки рушила. Юрба дівчат і хлопців з квітами, рушниками, горілкою та баяном – слідом. Справжня свайба! На іншому кінці Рокитного і глухий почує.

      На вулицю вийшли – веселі, красиві. Маруся на бузок оком кинула – недопалок димить. Нікого. Брови звела. Зупинилася.

      – Що? – Льошка чогось перелякався.

      Хлопці з дівчатами на молодих дивляться, мовляв, що ще не так? А Маруся не чує – руку до грудей приклала. «А намисто! Намисто ж забула!» – у скроні б’є. На Льошку…

      – Марусю… Ти чого? – у того аж голос захрип.

      – Та ні… – прошепотіла, букет горбоносій Тетянці тицьнула і побігла до хати.

      Орися схопилася за серце і ледь не впала.

      – Доню… Та що ж це, люди?

      Льошчин дружба Микола перед компанією вискочив.

      – Так… Спокійно… Ще є час. Може, нареченій конче потрібно…

      – Що?! – не втрималася Тетянка і крутить у руках букет, наче тепер їй замість Маруськи треба за Льошку заміж.

      – Ну… Того… – Микола заплутався і вирішив бити у лоба. Льошку за плече обійняв, шепоче: – Може, я за нею збігаю?

      Льошка криво всміхнувся, удавано нахабним поглядом обвів розгублену компанію.

      – Оце ще тільки хвилину чекаю…

      А Маруся тим часом у кімнаті геть усе порозкидала – щезло намисто.

      – Та де? Де?! – аж плаче.

      І в шафу. І під диван шкіряний. І під стіл. По серванту між чарочками – дзень-дзень. Нема!

      – Де?!

      На стілець впала. Підборіддям у стіл уперлася, на очах сльози… Аж бачить – з коробки, повної цукерок, червона кулька виглядає.

      – Ох, німець, німець… – Намисто підхопила, на шию повісила і гайда з хати.

      На вулиці все товклися розгублені дівчата і хлопці – хто його знає, що тепер робити? Втекла наречена. Микола стару Орисю під руку підтримував, бо та все долонею рота затуляла, а воно ж – без повітря перекинутися можна враз.

      Льошка для годиться кахикнув, насупився і ступив крок од двору. Аж від Марусиної хати – грюк! Обернулися – біжить! Білу сукню до колін підібрала, всміхається – ще красивіша. І червоне коралове намисто на шиї гойдається.

      – От румунка пришелепкувата! – вразилася Тетянка. – Через те дурне намисто ледь без чоловіка не лишилася…

      Маруся з двору на вулицю вибігла і стала. Коси поправила, сукню опустила. І – до Льошки. Повільно. Гордо. Спина вигнулася, груди вперед, підборіддя – вище… Підійшла, під руку взяла, у очі глянула:

      – А чого стоїмо? Оце сільрада зачиниться, так хто винуватим буде?

      Льошка спантеличено потер скроню:

      – Оце тобі б ще… карету, така ти в нас цяця.

      – Нащо карета? Ти ж є… – і в очі йому, в очі. Пече.

      Е-е-ех! Льошка про все забув. Під ноги плюнув, око азартно примружив, мовляв, та я, любка, і не таке можу. Марусю на руки підхопив і поніс. А вона його за шию однією рукою обійняла, голівку на плече поклала, а другою рукою червоне намисто до грудей притискає і знай всміхається. Ох і красива картинка. Мов мальована.

      Дівчата заверещали від захвату, хлопці заулюлюкали, баян завів