Молоко з кров’ю. Люко Дашвар

Очі витріщила:

      – Ти чого?

      Маруся брови звела, стілець відшпурнула, у шафі риється – от нібито терміново треба їй з полиці носовичка дістати.

      Тетянка з підлоги підвелася. Нічого не розуміє.

      – Ти чого, Марусько?

      Маруся до Тетянки обернулася – уже геть спокійна. Всміхається.

      – Та нічого. Жартую… Бери…

      – Що?

      – Та не «що»… Німця бери… Оце зараз піду до нього і накажу, щоби взяв тебе у жони.

      – Що ти, дурна, мелеш? – розсердилася Тетянка. – Найкращого хлопця обкрутила, так, думаєш, усіма командуватимеш? – до дверей. – Сама вбирайся!

      Маруся Тетянку за руку – цап!

      – Та стій, не сердься… Хвилююся… Свайба ця… – і тягне Тетянку до кімнати. – Де гребінець? Ще коси треба заплести, а ти мені отут примхи робиш…

      Горбоноса сердито зиркнула.

      – Ну, дивись мені, Марусько! Буду виходити заміж, теж тобі вередульки влаштую.

      Маруся розсміялася.

      – Та добре… Добре…

      На стілець перед шафою дзеркальною всілася, чорними косами війнула, і Тетянка взялася їх укладати з серпанком.

      Од відчиненого вікна – ніби шурхіт якийсь. Маруся напружилася.

      – Тетянко! Ану глянь, хто там під вікнами вештається?

      – Нікого! – Тетянка їй.

      – Та бути не може! – І хоче встати.

      Тетянка очі витріщила:

      – Та сиди вже, чорти б тебе побрали! З тебе наречена, як з доярки балерина. Чого ти крутишся?! Скоро хлопці з Льошкою прийдуть, а ти й досі не вбрана!

      – Та глянь на підвіконня! – Маруся їй.

      Тетянка підійшла до відчиненого вікна, взяла з підвіконня цукерку в липкій обгортці.

      – Цукерка, – здивувалася. – Мабуть, діти бавляться.

      – Мабуть… – всміхнулася Маруся.

      Німець Стьопка зігнувся під Марусиним вікном – ні, ніхто його не побачив, усі надто зайняті, як же – весілля Маруся грає. Окуляри на носі поправив і тихцем за хату. Звідти – на вулицю. Під бузковим кущем зупинився, «Пегаса» у зуби, сірником – чирк.

      Бузковий кущ розрісся. Наче дерево. Під гілки станеш – здалеку ніхто й не помітить. Стьопка затягся цигаркою: і що його тепер робити? Був у нього татко-каліка, трактор і Маруся. Татко помер, Маруся відтепер заміжня, тільки й лишилося, що трактор, а то б – зовсім погано. Зітхнув, голову опустив, цигарку під кущ кинув, а там тих недопалків – купа.

      І пішов геть – худий, рудий, на зріст не вийшов, ще й сліпий як кріт. Ех, недарма горбоноса Тетянка казала – нікчема, а те, що очі мудрі, мов у старця, посмішка хмари розганяє і серце без гнилі, так, аби це роздивитися, треба ближче підійти.

      У полудень на подвір’я Марусиної хати ввірвалася весела юрба хлопців, Льошка-красень – попереду. На піджаку срібляста квітка, сорочка біла, аж око ріже, краватка смугаста – усе при ньому.

      Дівчата Льошку побачили – і ну верещати.

      – Марусю! Марусю! Наречений у дворі! Марусю!

      Льошчин дружба Микола котрусь із дівчат підхопив під руку:

      – У нас купець! У вас – товар! Ану, ведіть! Прицінимося! Чи підійде нашому Олексію