Молоко з кров’ю. Люко Дашвар

перегукуються, місяць сяє так ясно, що вишня на Марусиному дворі й та здалася – відкинула важку тінь і листям зашелестіла, наче перевіряючи, чи буде рухатися та тінь.

      Під бузковим кущем і собі щось – шерх, шерх. Молодий пес на Марусиному подвір’ї перевернувся у будці, та не насторожився.

      З-під бузку виліз Стьопка, поправив окулярики і навшпиньки до дірки в паркані. Так-сяк проліз, зіщулився посеред двору – страшно! То на вікно відчинене гляне, то на будку. Злий пес у Марусі. А як хватоне? Ох і страшно! Було повернув назад, та знову завмер. Кулачок стис – і чимдуж до вікна. По колючках босими п’ятами. Добіг! У кишеню поліз, заяложену цукерку дістав, на підвіконня поклав і як дасть ходу! Ледь устиг до дірки у паркані добігти, як пес прокинувся – з будки вискочити не полінився, ланцюг рве, гарчить, до Стьопки кидається, а тому вже байдуже – у дірку та на вулицю. До своєї хати добіг, на лавку впав і завмер. Очі – долу. Всміхається. Раптом:

      – Степане… А чого це ти, трясця матері, поночі вештаєшся?!

      Окулярики поправив – агов! Знову татко п’яний додому лізе. Мовчки під пахву Григорію підліз, худою рукою за спину обійняв.

      – Дай допоможу…

      – Отакої! – Григорій йому. – Та ти в мене силач! Правильно німець мені наказував – щоби, казав, твій син сильним виріс, я собі смерть прийму… І цукерку… дав.

      Каліка хитнувся. Стьопка разом із ним.

      – Та цукерка… – синові далі. – Найцінніша! Оберіг, виходить, на все твоє життя… На пам’ять… Про німця… І мати твою сердешну… Зрозумів? Ніколи її… нікому! Не віддавай! Не віддаш?!

      Стьопка зітхнув гірко. Губи затряслися. У бік Марусиної хати очі скосив – наче здалеку можна було все чисто роздивитися: і Марусю у важкому червоному намисті до пупа, і заяложену заповітну цукерку на підвіконні.

      Розділ 2

      Румунка і німець. Незбагненний день

      У сімдесятому Орисі виповнилося сорок шість. Сива стала. Важка. Де там уже на щастя сподіватися? Одна… Вранці на ґанок вийде. Тихо… Знову – тихо! Як у могилі. Ніби заснуло життя! Ніби забуло, що не згасло Орисине серце, б’ється… Тихо. Знову тихо! День до ночі – знай спину гнути. Пальці на руках покручені. Лікар у місті знизав плечима, поставив діагноз «натруджені руки» і велів берегтися. А для кого? Тихо в Орисиних ночах. Тихо. Одна на постелі. Скрутиться, спогадами вкриється. Якби не Маруся, то й не зрозуміти, нащо ті дні гортати.

      Маруся виросла. Як Орися партизана Айдара на цвинтарі провідує, так усе йому про доньку, про доньку.

      – А красуня, – всміхається. – На хлопця гляне, – той, бідолашний, аж матню пінжаком прикриває. Чи за цигарку хапається, мовляв, оце я такий сурйозний та гоноровий, що мені Марусині чари не страшні. Вхопить ту цигарку в зуби, а очі аж кричать, так до Марусі ближче хочеться. Та вона в нас – не така. Ох і розважлива. Чуєш? Перебирає, перебирає… І цей їй не пара, і той – негодящий. Може, примху якусь біля серця має? Не знаю. Не признається… Не жаліється…

      Маруся і справді на материному плечі сльозами не вмивалася. Небалакуча, та вже як щось скаже – то по її й буде. Після школи секретарські курси закінчила і, як її голова на пару з Орисею не вмовляли