Молоко з кров’ю. Люко Дашвар

конторському коридорі темно, хоч око виколи: мабуть, скупенький Старостенко справедливо розсудив, що у коридорі справи не робляться, і вирішив зекономити на електриці. Стьопка пройшов повз кілька зачинених дверей, за якими шаруділа паперами колгоспна еліта – бухгалтерка, агроном, двійко тваринників та інженер-механік, що був німцю за керівника, і приречено зупинився перед дверима кабінету голови колгоспу Матвія Івановича Старостенка, бо у Рокитному всі знали – коли треба було когось привести до тями, так секретар парткому Петро Ласочка і голова сільради Панасюк збиралися разом тут, у кабінеті голови колгоспу Матвія Старостенка, й оце утрьох без тортур і знущань, а тільки самими своїми словами могли так запиляти норовистого, що той виходив шовковим і слухняним. Та аби потрапити до кабінету голови, треба було пройти ще приймальню. А у приймальні сиділа Маруся. І німець перелякався в смерть – стоїть біля зачинених дверей, а відчинити їх ніяк не наважиться.

      – Німець! Ти чого дорогу заступив?! – горласта бухгалтерка без церемоній штовхонула його у бік.

      – Голова… викликав, – вичавив Стьопка.

      – То йди, трясця матері! – розходилася. – От халамидники! Вигадають, що завгодно, аби не працювати, а за трудодні потім першими горло деруть!

      Стьопка видихнув і відчинив двері. Марусі у приймальні не було. Замість того двері Старостенкового кабінету відчинилися, до приймальні визирнув голова.

      – О! Про вовка промовка, а він уже й тут, – змірив німця поглядом. – Заходь, Степане! Розмова є.