Молоко з кров’ю. Люко Дашвар

– рокитнянська тепер, та тільки до розмов не цікава, знай мовчить, як той бундюк, а рокитнянські ж – вони інші, у них завжди зайве слівце на язиці. «Є, ні, – думають. – Чужа дівка! Як була нетутешня, такою і лишиться…»

      Війна на своїх і чужих по-своєму поділила. Усіх рокитнянців вирівняла, усім роти позатикала. Хто від біди занімів, кого сира земля прийняла. Чоловіки на фронтах. Баби з малими та каліки зі старими по кутках виють. А відчайдухи у степу за балками у партизанський загін збилися. Орися як почула, так і гайнула в степ. Два дні по тому в Рокитне увійшли німці, і рокитнянці від чорного жаху найперше показали на її подвір’я – мовляв, господиня десь швендяє, а хата порожня, то ж німцям краще на вільному подвір’ї лаштуватися, а не живих людей тіснити… Горе, горе… Де ті живі нині? Де?… Рокитнянці з німою ненавистю спостерігали, як по їхніх хатах нишпорять вороги – наскрізь, насправді й навіки чужі вояки, ріжуть їхніх курей та свиней, вкладаються на їхніх постелях… Вони мовчки чекали, поки ворог захропить, і клали Богові поклони, просячи для німця таких пекельних мук, яких ще не знав ніхто із живих. І мертвих…

      У сорок третьому до німців у Рокитному приєдналися балакучі, завжди голодні й назавжди обморожені румуни. У сорок третьому на свій двір повернулася й Орися. На пальцях пояснила шістьом придунайським воякам, що оселилися в її хаті, що вона тут жила раніше, а тепер оце буде їм прислужувати. Якщо треба. По Рокитному поповзло…

      – Ой-йой! Добре, що Параска померла і не бачить, як онука скурвилася… – одні.

      – А рознесло ж її, паскуду, на румунському харчі! – інші.

      – А може, то партизани Орисю до румунів направили, – треті.

      – Хтозна! – четверті.

      Орися – як німа. З неї правди і на краплю не вицідиш.

      Та за кілька місяців правда стала помітною і без слів: Орися ледь совала ногами по подвір’ю, руками притримувала округлий живіт, у якому ховалося від злого ока нове життя. Вагітна?

      – Овва! Люди гинуть тисячами, а вона принесе у подолі, – жахалися рокитнянці.

      – Від румуна! – постановили, і ніхто не пішов до Орисі, коли вона волала від болю й сама-самісінька народжувала в холодному сараї за хатою. Та й не добігли б, навіть якби й хотіли – надто вже моторошні події відбувалися в Рокитному того дня, коли Орисі припало народжувати.

      Малій Орисиній донечці Марусі виповнився тиждень, коли наші війська вибили з Рокитного румунів з німцями. У село повернулися партизани, а серед них і мовчазний, нікому до того не знайомий казах Айдар. Орися разом з усіма вийшла героїв зустрічати – немовля в благеньку ковдру загорнула, до грудей притисла… А на шиї – червоне коралове намисто гойдається.

      – А, вирядилася, хвойда! Сорому ж – катма й шукати! – рокитнянські баби аж задихнулися од люті. – Сука! Підстилка румунська!

      А казах Орисю обійняв, ковдру відкинув, на немовля глянув – засяяв.

      – Донька…

      – Що? Що він сказав? Ви чули? – загомоніли рокитнянці. І очі ховають – оце так халепа!

      Невже партизан вірить, що то його